Святий Домінік Савіо

ДИВНИЙ ПРОСТУПОК

2008-10-31T05:57:00.001-07:00

Вечоріло. Карло Савіо не працював у себе в кузні цілими днями, а був у полі, де важко порав сапою та мотикою тверду ріллю. Треба було сіяти зерно, садити ярину, бо не мав багато роботи коваля в невеличкому селі Муріяльдо. Сюди він переселився через обмаль праці в селі Ріва ді К'єрі, де проживав раніше.

Додому тепер завжди повертається втомлений і рясний піт спливає по зморщеному чолі. Йому та родині не вистачає заробітку на прожиття і злидні заглядають у їх вікна мало не щодня.

П'ємонт, область італійського королівства, в склад якого входило Муріяльдо, оголосив у 1848 р. війну Австрії, тому власті кличуть на війну всіх молодих та накладають на населення високі податки. Ще кілька тижнів і настане пам'ятний 1849 рік. Поля в Муріяльдо не втішають «славою» врожайних, тут росте мало пшениці та жита і селяни дуже пригноблені високими податками. Отакі - то думки снують в голові Карла Савіо в дорозі додому. Йому вже не далеко до того місця, де доріжка повертає, і він пригадав собі, що там на нього чекає, як і кожного дня, його синочок Домінік.

Ось він! Вже біжить хлопчина з радісним окликом назустріч батькові, бере його за руку та хоче нести мотику, але батько зупиняє його своїми м'язистими, мозолистими руками.

Вони тепер обидва простують додому, де мама Бріґітта, поклавши на стіл теплі страви, жде їх у дверях.

І так бувало завжди - весною, влітку, восени, взимку - чи вертався батько зі своєї кузні, чи з поля.

Батькові пригадуються слова, що йому безліч разів доводилось чути і здавалось неймовірним, що шестилітня дитина може так мудро говорити: «Тату, які ви втомлені! Ви на мене працюєте, а я такий пустун! Але я буду молитися до Всевишнього, щоб Він благословив вас міцним здоров'ям, а мене - щоб став слухняним».

Пустун? Та коли ж Домінік був пустуном? Карло Савіо не може пригадати собі щось таке, чим би Домінік дуже провинився. Про які тут «витівки» може йти мова?

Коли вони вже були в кухні, Домінік приніс батькові стілець і сів йому на коліна. І ось обід готовий. Домінік, сівши за стіл, перший підводить руку, щоб перехреститись.

Карло собі пригадує випадок, як Домінік ніби «провинився», і в той час, цей його вчинок не видавався добрим. Одного разу зайшов до них несподівано якийсь перехожий, а тому, що вже була пізня пора, Карло запросив його сісти з ними до вечері. Незнайомий сів за стіл та зразу ж почав їсти. Домінік негайно відійшов від столу, щоб їсти в кутику. Карло не хотів, з чемності до гостя і в його присутності докоряти Домінікові, але, коли гість пішов, він запитав сина, чому він так негарно повівся при вечері. Домінік відповів: «Той чоловік – ніякий не християнин, бо не перехрестився при вечері, тому недобре було мені біля нього сидіти!»

Це була єдина «провина», яку вчинив Домінік!

ПРИЯТЕЛЬ В ЧОРНІЙ ОДЕЖІ

2008-10-31T05:56:00.000-07:00

Парохом в Муріяльдо був о. Іван Дзукко, який був добрим та розумним священиком. Коли призначили йому, по рукоположенні, парафію в селі Муріяльдо, він був мило вражений родиною Савіо: Карло був доброю людиною, а його дружина - справжня ангельська душа! Походили вони із сусіднього села Мондоніо і жили вже кілька років в Ріві ді К'єрі, коли в 1842 р. прийшов на світ Домінік. Потім, через обмаль праці в селі, всі вони перейшли жити до Муріяльдо. Карло був добрим ковалем, але мусів доповняти скромний заробіток у кузні працею на полі, як рільник. Мама Брігітта клопоталась удома, а у свій вільний час «кравцювала». Це була проста, працьовита і розумна жінка, яка виховувала своїх дітей в любові до Бога і праці.

Отець Іван часто бачив, як Домінік, тримаючись шорсткої мозолистої батькової руки, йшов до церкви. Досі він не мав нагоди поговорити з хлопчиною, та зимою 1847 р. довелось їм обом стати приятелями. Було це так - отець щодня вранці ходив до церковці відправляти Службу Божу. Одного дня він був трохи зажурений: «Чи прийде хтось нині до церковці в такий мороз, в таку сніговію?»

Здаля йому здавалось, наче побачив перед дверима щось таке, що виглядало як сірий клунок. Що ж це таке може бути? - подумав він.

З цікавості, мимоволі прискорив свій хід. Побачив він замість клунка хлопчину, що, спершись головою об двері, тихо молився. Це був Домінік! Отець дуже здивувався.

- Що ж тут робиш, Домініку, в таку холодну погоду? - запитав він.

Домінік стрепенувся. За той час, коли молився навколішки перед дверима, він закоцюб від морозу.

- Та жду, - відповів він, - отче, на Святу Літургію!

- Заходь до середини, - сказав йому парох. - Але ж студінь!

Саме цього року Домінікові йшов п'ятий рік і він вже навчився відповідати та служити до Служби Божої.

Відтоді-то о. Іван та малий Домінік стали приятелями. Коли стрічались на дорозі, хлопчина радо приступав до свого пароха. Домінік часто чекав на о. Івана біля церкви перед Службою Божою.

«Чи дощ, чи сніг, чи свято, чи будень - писатиме пізніше о. Іван, - Домінік приходив до церковці».

У своїх особистих записах отець ще додав: «Ось хлопчина, на якого можна покладати великі надії. Дай, Боже, аби до великих діл стелився йому шлях!»

ДО ШКОЛИ

2008-10-31T05:55:00.002-07:00

У 1848-ому році відбуваються великі події. Королівство П'ємонту оголошує війну Австрії, до складу територій якої входила велика частина Північної Італії. Це вперше вся Італія бореться за свою незалежність (в той час Італія ділилась на кілька «держав»). Всюди юнаки граються у «війну», та, на справжньому фронті, йдуть перші бої з першими перемогами в користь Італії. Відтак... поразки! Війна проти Австрії не увінчалась успіхом для Італії, король був змушений капітулювати та піти на вигнання. Люди, однак, продовжують працювати, щоб після невдалої війни відбудувати та підняти з руїн свій край.

Восени, того самого року, Домінік починає ходити до школи. Простує він до маленької сільської школи з торбиною зі звичайного полотна, в якій лежать дві книжки та зошити. Школа складається лише з двох класів, в яких вчить єдиний учитель - о. Іван. Однокласники Домініка, як і він, сільські хлопці, що більше привикли орудувати лопатою та мотикою, ніж читати й писати, тому вони дуже неспокійні в лавках і їм важко бути уважними.

Тими днями на пагорбах закінчувався період виноградного збору: діжки й кошики, наповнені достиглими гронами винограду, находять шлях до вогких пивниць. Відтак тумани починають лягати на долини та пагорби, сніг покриває все своїм білим одягом, але Домінік продовжує ходити до школи та вчитися.

Нам, очевидно, приємно було б дізнатись про надзвичайні події в житті Домініка. Але його життя було просте, без видумок. Воно складалося зі звичайних подій, проходило у виконуванні щоденних обов'язків, полягало в тому, щоб постійно добре готуватись до лекцій.

Отець Іван, згадуючи по кільканадцятьох роках перший шкільний рік Домініка, писав: «Також і він, коли прийшов час, почав ходити до школи і тому, що був розумний і пильно виконував свої обов’язки, відзначався в науці найкращими оцінками. Він був змушений силою обставин мати за друзів та однокласників ледарів, але я ніколи не бачив, щоби він з ними сварився! А коли доходило до якоїсь суперечки, він з терпеливістю зносив образи від товаришів, аби потім відступити набік. Не пам'ятаю, щоб він колись брав участь в небезпечних забавах чи пустував у класі. Деякі намовляли його робити шкоду стареньким, красти чужі овочі, наносити шкоду на полях, але він з рішучістю картав своїх друзів за такі вчинки й наміри, та ніколи не чинив того, до чого його намовляли нечесні однокласники».

Прочитаймо вдруге ті рядки: «Юнаки - ледарі..., небезпечні місця для гри..., пустувати в школі..., насміхатись зі старших..., красти овочі..., наносити шкоду... ». Це, практично, щоденні й вічні «подвиги» учнів-ледарів в цьому світі.

А що скажемо про Домініка Савіо? Він «не брав участі»! Це лише три звичайнісінькі слова, але для їх сповнення треба справді великого героїзму. Це був великий подвиг для Домініка під час першого шкільного року. Йому, як і всім юнакам на світі, доводиться зустрітись уперше з лихими товаришами. Та на відміну від них, він спроможний завжди «з терпеливістю зносити образи», «картати за такі лихі наміри», «не брати участі в поганих ділах». Одним словом, він ніколи не піддавався, а завжди виходив переможцем в боротьбі проти зла та лиходійства.

Пройде не один рік... і були такі, котрі спочатку ставали переможцями, як і Домінік, але пізніше їх долала злоба і вони служать їй, а не добру. Домінік і надалі перемагатиме ворожі сили пекла. Тому нині ми вшановуємо його як Святого, бо він завжди вмів виходити переможцем в боротьбі проти зла !

Але о. Іван забув нам записати з тих часів таку подію. У школах, зазвичай, для утримання дисципліни треба було багато разів користуватись «доброю різкою». Це не було дивним, такі були звичаї в школі. Одного дня, два учні посварились між собою і почали погано поводитись у класі. Отець Дзукка зганив покарав їх. Коли вони почали плакати, Домінік і собі почав плакати. Товариші спитали Домініка: «Чому ж ти, Домініку, плачеш?»

Домінік відповів: «Я радше волів би, щоб Отець мене покарав, замість вас».

«ТА Ж ЙОМУ ТІЛЬКИ СІМ РОКІВ!»

2008-10-31T05:55:00.001-07:00

Йшов 1849-ий рік. Чи трапилось щось нове в тому другому для Домініка шкільному році? Так! Було це 8 квітня. В тих часах можна було приступати до Першого Святого Причастя лише на дванадцятому році життя, рідше на одинадцятому. Але одного дня, коли о. Іван розмовляв з іншими сусідніми парохами, він сказав: «У мене в парафії є дуже розумний та побожний хлопчина. Йому лише сім років. Чи можна його допустити до Першого Святого Причастя?»

«Ті священики хотіли бачити хлопця і поговорити з ним. Були вони вельми здивовані з його мудрості та палкого бажання прийняти Ісуса, утаєного в Пресвятій Євхаристії, - писатиме пізніше о. Іван. - По розмові з ним, ті самі парохи не мали нічого проти, щоб отой семилітній хлопчина приступив до Першого Святого Причастя».

Тоді о. Іван покликав Домініка та повідомив йому, що він вже восьмого квітня може вперше прийняти Ісуса в Пресвятій Євхаристії. Та коли по селі розійшлася ця новина, дехто почав протестувати: «Домінік Савіо до Першого Святого Причастя? Та ж йому лише сім років!»

Домінік доказав всім тим, котрі думали, що парох помилився, коли дозволив йому так рано приступати до Причастя, що на сьомому році життя, можна гідно прийняти Ісуса в Пресвятій Євхаристії. Він тепер часто йшов до церкви, щоб там помолитися та розмовляти з Христом. У Велику Суботу 1849 р. всі дзвони радісно задзвеніли, звіщаючи Христове Воскресіння! Мама Брігітта пильно виконує домашню роботу, щоб хата якнайкраще виглядала в день Празника. Це буде подвійний празник цього року, з огляду на те, що це великий пам’ятний день в житті її сина. Домінік старається дещо помогти матері, а коли бачить, що вона сідає на крісло, аби трішки відпочити, приступає до неї й каже: «Мамо, ви вже знаєте, що я завтра прийму Ісуса. Простіть мені всякі неприємності, що я вам учинив. Обіцяю краще поводитися; буду уважнішим в школі, буду більш слухняним та чемнішим».

Мама Бріґітта ніколи не зазнала неприємностей від свого синочка.

- Не журись, Домініку, - заспокоювала вона його, - проси Ісуса, щоб Він зберіг тебе добрим та молись за мене і тата».

ЗУСРІЧ ТА «СОЮЗ ДРУЖБИ»

2008-10-31T05:54:00.002-07:00

Прийняття Першого Святого Причастя було такою великою подією, що не відбувалось воно в маленьких сільських церковцях, розкинених на пагорбах, а всі сходились до великої церкви св. Андрія, найбільшої в околиці села Кастельнуово. Батьки причасників, пишаючись своїми довгими та густими вусами, сходили вузькими стежками і зустрічались вже на широкій дорозі, що вела до матірної церкви. Всі дивувались, коли довелось їм побачити Карла Савіо з тим його малим та блідим синочком. Церква була прикрашена і вся освітлена, як ніколи під час року. Люди сповідалися та молилися, потім співали св. Літургію, під час якої старші й молодші приступали до Св. Причастя.

Домінік, згадуючи цей день, казав: «Це для мене був справді великий, найкращий день в моєму житті».

Повернувшись додому, написав він непевною рукою семилітнього хлопчини, але сильною і рішучою волею, таке:

Постанови мого Першого Святого Причастя:

1. Сповідатимусь часто і причащатимусь кожного разу, коли мені на це дозволить мій сповідник.

2. Шануватиму святкові дні.

3. Моїми друзями будуть Ісус та Марія.

4. Краще смерть, ніж гріх!

Пройдуть роки. Домінік, на жаль, упокоїться в Бозі ще в молодому віці. Він не матиме часу написати, як інші святі, багато гарних та глибокозмістовних книг про Бога, про релігію, про святість…

Все, що вийшло з-під його пера, це тільки кілька рядків, ба, й вони написані ще невправною рукою другокласника. Оце його «союз дружби» з Ісусом.

Передав він цей свій союз всім юнакам у світі!

БОСОНІЖ ДОВГОЮ ДОРОГОЮ

2008-10-31T05:54:00.001-07:00

Проминули два роки. Всі товариші Домініка, покинувши олівець і зошити, взяли в руки лопати та мотики, щоб домагати батькам у полі. Домінік, натомість, був ще такий малий і одночасно виявляв таку мудрість та пильність в науці, що було б дійсно великою шкодою марнувати його талант у винограднику в селі. А вищих класів в школі Муріяльдо не було. Треба було йти до школи в Кастельнуово, що знаходилася на відстані, за місцевим поговором, «двох миль», тобто п'ятьох кілометрів від Муріяльдо. В тодішньому 1850-ому році ще не їздили автобуси.

Що ж робити? Отець Іван, парох, запропонував батькові й мамі Домініка таке: «Та залиште його у мене. Хай повторить один рік, а я, тим часом, навчу його дечого... і потім побачимо, чи зможемо найти якесь інше рішення».

Таким чином, повторив Домінік шкільний рік, хоч завжди був першим в класі. Потім повторив знову і другий клас, і, в результаті, знав все краще за своїх товаришів. Поряд з розумом, гартувалось також і тіло.

Йому вже десять років. Повторювати кілька разів той самий клас не можна було, але очевидним було, що не для нього праця в полі. «Що ж робити?», - запитали його і він дав таку відповідь: «Якби мені крила, я б щодня літав до Кастельнуово в школу... ».

Батько вирішив: буде його син ходити в школу до Кастельнуово, незважаючи на далеку дорогу!

Закинувши черевики на плече, Домінік почав ходити до «вищої школи». П'ять кілометрів перед обідом і п'ять по полудні, вертаючи. А мав він лише десять років! Не було тоді асфальтованих доріг, були звичайні, польові, биті. Восени падав дощ, зимою лежав сніг, шаленів вітер, а влітку пекло сонце... Ідучи дрібними кроками, Домінік повторював собі те, що чув у школі, бо через ті десять кілометрів та через різні шкільні завдання, у нього не було багато часу, щоб вчитися вдома.

Отець Олександр Алльора, учитель Домініка в Кастельнуово, писав про свого учня: «В науці він робив значний поступ вперед і займав серед учнів перше місце. Отримував добрі оцінки не лише через те, що в нього була добра пам'ять, але й через те, що мав велику любов до науки і чеснот».

Рільники, що працювали на полях, запитували себе: «Чий це хлопчина? Куди ж він отак сам іде щодня?»

- Це ж син Карла, коваля з Муріяльдо. Він до школи йде.

- До школи?! - охкав дехто зі старших хліборобів. - А не вистачає та, що в Муріяльдо? Ким же хоче він стати?

- Та кажуть, що він ніби-то хоче стати священиком.

Одного дня йшов тією самою дорогою якийсь чоловік з Муріяльдо. Стрінув він Домініка і запитав його:

- Ти не боїшся іти сам через ті ліски і поля? І що було б з тобою, якби ти, не дай Боже, натрапив на якогось розбишаку чи лиходія?

- Я ніколи не є сам, - відповів Домінік. - У мене збоку завжди мій Ангел Хоронитель.

Сторонній рільник став, наче ошелешений і додав:

- А не виснажує тебе ота довга дорога? Деколи так спекотно.

- Ні! Я ніколи не втомлений, бо працюю для такого Пана, що добре платить.

- Ти працюєш? А чи міг би я знати для кого?

- Для самого Бога, що винагороджує навіть за горня води, яке, з любові до Нього,

подаси спраглому.

Той рільник, з яким стрінувся Домінік, пізніше безліч разів розповідатиме про свою зустріч з Домініком

НА ХОЛОДНІЙ РІЧЦІ

2008-10-31T05:53:00.000-07:00

Домінік почав ходити до школи в Кастельнуово влітку, а спека тоді була шалена! Одного дня, по науці, підійшов до нього товариш і запропонував: «Підеш нині з нами?»

- Куди і за чим?

- На річку плавати.

- Та я маю вернутися додому.

- Ми теж, але не будемо довго... В холодній воді відсвіжимося і апетит в нас пробудиться. Добре нам там буде. Ходи!

Домінік, вагаючись хвильку, пристав до своїх друзів. За селом, між полями та попід високими тополями, вилась річка з холодною водою. Юнаки роздягнулись і кинулись у воду. Домінік тішився, але не довго, бо його друзі почали вести погані розмови, розповідати непристойні жарти, і йому важко стало на душі. По кількох хвилинах він вже був на дорозі додому, хоч його товариші продовжували купатися і кликали його, щоб залишився з ними.

Вдома розповів він мамі про все й запитав її, чи він добре зробив, що пішов купатися, чи ні. Мама сказала йому, щоб він більше не ходив на річку з тими товаришами, бо така розвага є небезпечною, адже можна було втопитись! А щонайгірше, в таких обставинах можна було через гріх стратити ласку Божу.

Домінік послухався матері і постановив не йти більше купатися на річку. Наступного дня товариші знову підійшли до нього:

- Підеш сьогодні з нами ? - запрошували вони.

- Ні. Там небезпечно.

- Та де ж небезпечно?! Навчимо тебе добре плавати... Ходи!

- Ні, не піду, бо як буду з вами, напевно доведеться мені образити Бога.

- Хто ж тобі такі дурниці наплів? Дивись, усі ходять.

- Це ще нічого не означає. Запитаю у мами дозволу, і якщо вона погодиться...

- Ти дурний, чи що? Казати про це мамі?! Якщо б наші батьки дізналися, що йдемо купатися, ой, то була б тоді справжня халепа!

- Якщо наші батьки невдоволені цим, значить, що ми зле чинимо, тому не піду я з вами. Ви вже минулого разу мене намовили й обманули та ще й пробуєте мене знову підвести. Я думаю, що і ви добре зробите, коли не підете купатися.

Саме так умів Домінік дати добру відповідь своїм товаришам і поступити, як сам хотів, а не як інші наказували, на відміну від багатьох, що під впливом лихих товаришів, стають наче мишкою у кігтях кота.

СНІГ У ПЕЧІ

2008-10-31T05:52:00.002-07:00

Іти щоденно десять кілометрів пішки було багато для такого малого й тендітного хлопця, як Домінік. Одного дня Карло Савіо вирішив переселитись до Мондоніо. Раніше він вже двічі був змушений міняти села, в яких жив: спершу Мондоніо на Ріву ді К'єрі, потім останнє на Муріяльдо. В Мондоніо також була своя вища школа, така сама, як в Кастельнуово, і Домінікові, в такому разі, не треба щодня долати десять кілометрів. Крім того, в Муріяльдо не було достатньо праці, тому треба було її шукати в іншому місці.

Домінік пішов попрощатися зі своїм парохом о. Іваном, зі своїми товаришами, увійшов ще раз в сільську церковцю, в якій навчився любити Ісуса. Відтак, разом з батьками, від'їхав в нове село.

В Мондоніо вони не були чужинцями, бо тут мешкала їхня численна родина. Домінік найшов нового учителя – отця Кульєро і також нових товаришів. Хлопець з охотою продовжував вчитися. Серед його товаришів був один тямущий та добрий хлопець - Франціск Дезідеріо. Вони сердечно подружилися.

Отець Кульєро зразу збагнув, що Домінік дуже здібний і сподобав собі його. Всі любили Домініка. Але в їхній школі, як і у всіх інших школах, було чимало розбишак, що вчиняли різні пустощі. Отець Кульєро був строгим учителем і палицею вмів тримати збиточників в дисципліні. Декому навіть погрожував, що вижене зі школи. Взимку школу обігрівали піччю і часто було більше диму, ніж тепла. Кожний учень мав принести поліно, яке потім кидали в піч. Одного дня о. Кульєро запізнився. Надворі було холодно, лежав сніг, і в школі не було тепло. Два збиточники, що вже були у «чорному списку» отця, порозумівшись між собою, вийшли з класу і незабаром повернулися. Вони нанесли, скільки змогли, снігу і кинули його в піч. Піч почала диміти більше, ніж звичайно, а потім, з неї струмком почала випливати вода і розливалась по всій підлозі. На це надійшов отець Кульєро. Угледівши дим і воду на підлозі, підійшов до печі і підніс покришку. З гнівом обернувся він до учнів:

- Тепер нам буде тепло, еге ж? Хто це таку дурницю утнув?

Ті, що були винуваті, перелякались: коли хтось зрадить їх, напевно будуть видворенні зі школи. Що робити? Порозумілись вони поглядами між собою і тоді один з них встав та вказав пальцем на Домініка: «Він це вчинив!»

Другий збиточник також встав і додав: «Так, це він, це він винуватий!»

Отця Кульєро наче громом вдарило: «Домініку, це ти таке зробив? Таки ти? Я ніколи не сподівався такого від тебе!»

Домінік в тій хвилині добре не зрозумів про що тут йдеться. Він теж запізнився до класу через сніг і не побачив, що сталося. Лише згодом зрозумів: піч, сніг... Він підводиться з лавки, червоніє, оглядається, але жоден з однокласників не боронить його. Ніхто не має відваги сказати правду, тому що винуватцями є кремезні хлопці, котрі не вагалися, коли треба було доводити «свою правоту» навіть п'ястуками! Учитель, опам'ятавшись, сказав: «Маєш щастя, що ти вперше провинився, інакше, я не вагаючись прогнав би тебе зі школи!»

Домінік стоїть з похнюпленою головою, стискає пальці. Вистачило його одне слово і справжні винуватці були б викриті. Але учитель казав: «Якби не перший проступок, відразу б прогнав зі школи». Ні, він не хоче, щоб його товариші були вигнані зі школи. Отець велить Домінікові кляньчати посередині класу на мокрій підлозі по закінченні лекції, однак, ті, що все бачили, не можуть далі мовчати. Справа тут не в тому - бути зрадниками, «шпигунами», чи ні! Тут треба бути справедливими. Підходять вони до вчителя і розкривають перед ним всю правду.

Отець Кульєро знову не може не дивуватись:

- А чому ж ти тоді…Та ти міг сказати…

Наступного дня, отець, трохи зніяковіло, через те, що безвинно покарав Домініка, кличе його до себе: «Чому ж ти не говорив, що ти невинен?»

Домінік усміхнувся і сказав: «Та облиште вже... Я подумав про тих, що були винуваті. Якщо б їх викрили, прогнали би зі школи, а я цього не хотів. Я теж думав про Ісуса. І Його звинувачували несправедливо... »

Священик не відповів нічого, але зрозумів, що такого здібного й побожного хлопця не можна залишати в його сільській школі. Подумав він про Дона Боско: ось саме той, хто напевно спроможний вивести Домініка у «великі люди».

ВІСІМ ХВИЛИН, ЩОБ ВИВЧИТИ НАПАМ'ЯТЬ ОДНУ СТОРІНКУ

2008-10-31T05:52:00.001-07:00

Дон Боско походив зі села Кастельнуово. Коли він став священиком, то відкрив за містом Турином, там, де звичайно вішали засуджених на смерть і де тепер стояла убога хатинка, свою так звану «Ораторію» - невеликий домик, в якому бідні та сироти знаходили притулок. Тут вони могли молитися та вчитися. На початку здавалось, що він збирає до себе тільки розбишак та гульвіс. Тому поліція часто кружляла близько будинку, підозрюючи щось незаконне, бо, чуючи голосний крик та вереск, гадали, що от-от вибухне якась революція! Але з часом в Турині почали з пошаною і зацікавленням говорити про юнаків Дона Боско. Потім розійшлися чутки, що за тими мурами, на тих подвір'ях, де панували радощі та крик, Дон Боско заснував «фабрику священиків».

І справді, священики висилали до нього бідних юнаків, що не могли вступати до семінарій, бо не мали чим платити за вступ та підручники. Він же відкрив для таких школу. Отець Кульєро був земляком Дона Боско і добрим його приятелем, тому думав, що Домінік Савіо в школі Дона Боско міг би продовжувати своє навчання. І ось, коли одного дня не мав в школі лекцій, подався до Турина. Дон Боско радо прийняв його, бо вони знались ще з тих років, коли разом були в семінарії.

- Друже мій, - привітався з ним Дон Боско, - як приємно тебе бачити. Що ж поробляєш в місті?

- Я прийшов подивитись, як ти живеш між тими твоїми шибениками! Я хочу принести тобі в подарунок щось дуже цінне!

- Гм... а, що ж це таке може бути?

- Мені говорили, що ти між малими гульвісами в Ораторії маєш і взірцевих юнаків, що добре вчаться, гідно поводяться і з яких можуть вийти святі священики. Я думав послати тобі одного такого юнака з Мондоніо. Він називається Домінік Савіо. Слабкого він здоров'я, але голову дам, що нема в тебе такого, що міг би перевищити його в доброті.

- Та не переборщуй! Добре, беру тебе за слово. Я буду в жовтні в Кастельнуово з моїми хлопцями, бо там хочу відсвяткувати з ними свято Вервиці Пресвятої Богородиці. Приведи мені того Домініка з його батьком. Я тоді побачу чи твій «добротворець» такий «неперевершимий», як ти мені його описав.

2 жовтня 1854 р.

На подвір'ї перед хатою брата Дона Боско, Йосифа, відбувається перша зустріч між Святцем молоді та Домініком Савіо. Дон Боско був дуже вражений тією зустріччю і пізніше він опише її в найменших подробицях.

«Це було першого понеділка місяця жовтня. Вранці бачу, як до мене наближається хлопець зі своїм батьком. Хочуть зі мною говорити. Настрій у малого веселий, обличчя усміхнене... зразу притягнув на себе всю мою увагу.

- Хто ти? - запитав я його.

- Я - Домінік Савіо, про мене вам говорив мій учитель з Мондоніо, саме звідти ми йдемо, отче Кульєро.

Тоді ми почали говорити про те, як він вчиться, як живе його родина, як він проводить своє життя. І зразу зародилось між нами велике довір'я. Я в ньому впізнав душу, всеціло посвячену Богові, і мене дуже вразило, як-то ласка Божа може діяти вже в таких молодих юнаках. Після довшої розмови, перш, ніж покликати батька, Домінік сказав мені буквально такі слова: «Отже, як ви вважаєте? Візьмете мене зі собою до вашої Ораторії, в місто Турин ?».

- Мені здається, ти схожий на добру тканину.

- І що з неї можна пошити?

- Гарний одяг для Господа Бога.

- То вже нехай я буду полотном, а Ви будьте кравцем. Тому візьміть мене з собою і пошийте гарний одяг для Бога.

- Я боюся, що здоров'я твоє заслабке, щоб витримати всю програму навчання.

- Ви тим не журіться: Бог благословив мене досі здоров'ям та Своєю ласкою, і думаю, що Він і далі мене благословлятиме.

- А коли закінчиш латинську, що думаєш робити?

- Якщо я удостоюся в Бога великої ласки, то дуже бажаю стати священиком.

- Добре. Тепер хочу бачити, чи ти здібний до науки, чи ні. Візьми цю книжечку (була це «Католицькі Читання»), і ще сьогодні вивчи ось цю сторінку напам'ять, а завтра прийдеш і перевіримо, яка в тебе пам'ять!

Після цих слів, я сказав йому піти бавитися з іншими хлопцями, а сам почав розмовляти з його батьком. Через вісім хвилин Домінік, усміхаючись, підходить до мене й каже: «Отче, якщо хочете, я тепер можу вам показати, що я вивчив».

Взяв я книжечку і переконався, що хлопчина, не тільки вивчив напам'ять відповідну сторінку, а ще й добре зрозумів, про що була мова.

- Чудово! - сказав я. - Тому, що ти поспішив вивчити завдання, я поспішу з моєю відповіддю. Так, я візьму тебе до Турина і вже відтепер зараховую до моїх учнів. Починай від цієї хвилини просити Бога, щоб Він поміг тобі й мені виконати якнайкраще Його святу волю!

Малий Домінік, не знаючи, як висловити свою радість та вдоволення, взяв мене за руку і кількаразово, з пошаною, цілував її. Потім сказав: «Сподіваюсь поводитись так, щоб ви ніколи не шкодували, що прийняли мене до себе».

Пригадуючи слова отця Кульєро, Дон Боско переконався, що тут не йдеться про жодне перебільшення. Цей хлопець справді може стати «гарним одягом для Всевишнього».

ТОРГОВЕЛЬНА ВИВІСКА

2008-10-31T05:51:00.000-07:00

29 жовтня 1854 р. Домінік Савіо поклав у свою валізочку кілька книжок та трохи білизни, а мама приготувала йому деякі харчі на дорогу. Відтак, попрощавшись з мамою, братами та сестрами й з багатьма іншими, Домінік разом з батьком подалися до Турину. Це вперше покидав він рідний дім, тому важко було йому на душі, але гадав, що в Ораторії буде добре й весело. Найбільше терпіла та хвилювалась мама Бріґітта. Це ж найкращий її син від'їжджає. Вона знає, що здоров'я його слабке. Як і кожна мама, думає, що велике місто - це наче величезна гуркітлива машина, в якій її синочок напевно загубиться. З воріт своєї хати, заплакана, дивиться вона за своїм улюбленим, малим переселенцем, поки той не зникає.

Турин, столиця малого королівства П'ємонту, вітає Домініка переспівом дзвіночків, барвистими крамничними вивісками, криком та музикою шарлатанів.

Прибули батько і син до Ораторії Дона Боско, до «Вальдокко», минувши похмуре «рондо», де вішали засуджених на смерть. Перейшовши просторим подвір'ям, на якому бавилися, кричали, бігали сила-силенна юнаків, вузькими сходами вийшли на перший поверх, а тоді, застукавши в двері кімнати Дона Боско, увійшли до неї.

Домінікові впали в очі скромність та охайність в кімнаті: шафа з книжками, вкритий численними листами та іншими різними паперами стіл; на одній зі стін висів великий напис латинською мовою: «Da mihi animas cetera tole » («душі мені дай, решту забирай»).

Коли батько від'їхав, Домінік, намагаючись побороти тугу й смуток за рідними, сказав до Дона Боско: «Це уперше я далеко від родини... Але... ось вже мені легше... бо ви тут, і мені допоможете... ».

Відтак насмілився він запитати, що означає той дивний напис латинською. Дон Боско пояснив йому, що напис говорить: «Душі мені дай, решту забирай». Це було гасло, за яким Дон Боско хотів жити тут на землі. Він, глибокодумний та бистрого розуму, добрий письменник, відмінний проповідник зрікся всього, щоби ширити серед молоді католицьку релігію. Раніше, до того як був рукоположений в священики, сказав він Господеві: «Не жадаю я слави, грошей чи вигідного життя... Дай це іншим. Поможи мені «завоювати» для Тебе душі». І отой напис, що висів на стіні, це була угода, яку він встановив зі своїм спільником - Богом.

Домінік, зрозумівши ті слова, на мить задумався, відтак сказав собі тихим голосом: «Розумію... Тут «торгуються» здебільшого душею, а не грішми. Сподіваюсь кинути в обіг мою душу».

ЩОДЕННЕ ЖИТТЯ

2008-10-31T05:50:00.000-07:00

Домінік, вийшовши на подвір'я, своєю посмішкою, ввічливістю та добротою зразу приманив до себе кількох хлопців. На подвір'ї грались 115 хлопців, що на звук дзвінка мовчки пішли кожний до свого класу на лекції. Один з чемніших хлопців повів Домініка по Ораторії. Найкращою була церковця, куди вони ввійшли. Тут побачив Домінік вівтар з кивотом, перед яким горіла вічна лампада. Там перебував Ісус, як і у Мондоніо, але тепер Він буде ближче, майже під тим самим дахом що й Домінік. Не раз вони побачаться, бо відтепер будуть простувати разом вперед крок у крок. Справа - заквітчаний вівтар на честь Пресвятої Богородиці. Тепер, коли мама Брігітта далеко, Пречиста Діва буде йому за маму.

Коло церкви - простора зала з довгими столами для навчання. На них лежать книжки. Тут учні вивчають лекції. Ще трохи і він займе своє місце серед них.

Поблизу - невеличкі верстати, де юнаки вчаться на кравців, шевців, столярів і як оправляти книги.

На подвір’ї, під муром, стояла велика помпа для води. Це був «бар» Ораторії, в якому спраглі, спітнілі хлопці, що гралися, могли освіжитись холодною водою. Трохи далі - кухня, а коло неї малий город. Біля казанів та горщиків поралась вже старша жінка, її голова була перев'язана великою хустиною.

- Хто вона? - запитав Домінік.

- Мати Дона Боско. Ми всі кличемо її «Мама Маргарита». Вона ночами ремонтує нам одяг, а вдень варить їсти для нас.

Та, тихої вдачі жінка, покинула свою спокійну хатинку коло Кастельнуово, щоб піти за своїм сином до Турина й бути мамою для його безчисленних юнаків. Вона невдовзі познайомиться з Домініком і в ньому вбачатиме свого тринадцятилітнього Івасика.

Ідучи далі, побачили вони в малій кімнаті ще одного священика при столі, на якому виднів закритий реєстр.

- А це хто? - запитав свого супутника Домінік.

- Це отець Алязонатті, який прийшов недавно. Він допомагає Донові Боско в його праці. Його звуть «префектом».

- А де школа?

- Ті, хто хочуть вивчити ремесло, йдуть до верстатів. Хто ж хоче вчитися, ходить до міста, до професора Бондзаніно. Ти вчитимешся якогось ремесла, чи будеш ходити до школи?

- Та я хочу ходити до школи.

Так розпочав Домінік своє життя в Ораторії. Спочатку змушений був багато вчитися, щоб наздогнати програму третього класу, і могти перейти до четвертого.

Неважко бути деколи добрим. Легко можна стати героєм в незвичайних обставинах, коли на нас всі дивляться. Але бути добрим щодня, коли ніхто нас не помічає, не хвалить, коли життя стає до нудьги звичайним, рутинним, а єдиним зацікавленням є школа та вивчення лекцій... тоді бути добрим стає справді важкою справою! І саме в таких простих буднях Домінік Савіо показав себе справжнім героєм.

Дон Боско, що спостерігав за ним на подвір'ї, в школі, в їдальні, пише про нього: «З першого дня, коли Домінік прийшов до Ораторії, він так точно виконував свої обов’язки, що було б важко перевершити його у цьому. Хлопець учився із запалом, добре вивчав катехизм і намагався правильно його розуміти. Приятелював з найкращими, найретельнішими та найбільш зразковими юнаками».

Здавалося б, що Дон Боско, пишучи про Домініка, міг удатись до перебільшень, але всі Домінікові товариші, які жили з ним день-у-день, також говорили та писали, що він дивував їх своєю точністю в щоденних обов'язках.

«ВІДДАЮ ВАМ МОЄ СЕРЦЕ!»

2008-10-31T05:49:00.002-07:00

Листопад минув, почався грудень. В Ораторії дихалось особливою «атмосферою», ширився незвичайний запал. Юнаки частіше й побожніше приступали вранці до Св. Причастя. Радісніше й голосніше співались пісні до Пресвятої Богородиці. Була це дев'ятниця у підготовці до празника Непорочного Зачаття. Йшов рік 1854.

В тому році Папа Пій IX, після консультацій з усіма єпископами в світі з питання проголошення Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці правдою віри, і, отримавши від них позитивні відповіді, оголосив, що 8-го грудня, саме у празник Непорочного Зачаття за латинським календарем, в базиліці св. Петра, урочисто повідомить про вірування, що Пресвята Богородиця була непорочно зачата. Увесь світ чекав того дня. У католиків поглиблювалась любов до Матері Божої і кожний підготовлявся до величавих святкувань.

Дон Боско, як відомо, безмірно любив Пресвяту Богородицю і мало не щодня говорив про Неї на вечірніх молитвах своїм хлопцям. Дев'ятниця до Свята почалася з великим запалом.

Одного дня, а точніше 28 листопада, Домінік зайшов до кімнати Дона Боско, і той запитав хлопчину:

- Щось робиш на честь Пречистої Діви Марії, Домініку, під час Дев'ятниці?

- Хочу передусім висповідатись, щоб якнайкраще підготуватися в душі. Опісля буду старатися добре виконувати «духовні квітки» - добрі діла, які ви поручаєте нам щодня. Крім того, щодня приступатиму до св. Причастя.

- Тільки це?

- Є ще одна річ: буду боротися усіма моїми силами проти смертельного гріха.

Дон Боско з великою радістю поглянув в ясні очі Домініка. Весь сенс його священичого життя був у словах того юнака: боротися всіма силами проти гріха. Домінік це розумів і хотів допомогти Дону Боско. Він додав:

- Буду молитися до Ісуса й Марії, щоб вони вволили мені радше вмерти, ніж згрішити хоч би й простимим гріхом проти моєї невинності.

Настав день 8 грудня. Папа Пій IX в соборі св. Петра, в присутності багатьох єпископів і сили-силенної вірних проголосив, як непомильну правду віри, що Марія вже від першої миті свого існування не була сплямована первородним гріхом. Затягнене чорними хмарами небо у Римі прояснилось - відкрилось, коли папа проголошував ту правду віри, і проміння сонця в незвичайний спосіб осяяло його обличчя.

Після Служби Божої Домінік підійшов до вівтаря Пречистої Діви, витягнув з кишені листок, на якому раніше написав кілька рядків, - він добре обдумав написане, - і посвятився Матері Божій молитвою, яка згодом стане відомою на весь світ: «Маріє, Вам віддаю своє серце: нехай воно завжди буде Вашим. Ісусе й Маріє, завжди будьте моїми приятелями! Благаю Вас: дозвольте мені радше вмерти, ніж нещасно, важко згрішити».

Того вечора місто Турин було освітлене безліччю свічок. Нарід виходив на вулиці й великим натовпом подавався до святині «Марії Утішительки», покровительки міста. Юнаки Дона Боско теж брали участь у величних святкуваннях. Проходили вони вулицями міста зі свічками в руках, виспівуючи радісно побожні гімни на честь Пренепорочної Діви Марії.

МАРКІЗИ ТА БАГАЧІ

2008-10-31T05:49:00.001-07:00

Дзвінок рано-раненько будив юнаків в Ораторії. Вони вискакували з ліжок та поспішали митися, хоча не бракувало лінюхів, котрі обертались на другий бік. Холодна вода проганяла сонливість і підіймала веселий настрій. Не було слуг ні у спальнях, ні в інших приміщеннях Ораторії. Тому кожен стелив своє ліжко і чим краще його застелював, тим краще спав наступної ночі.

Перед сніданком була Служба Божа та година в залі для навчань, щоб повторити лекції дня. Однак, не думайте про мисочки, молоко, грінки з сиром, ковбасою; юнаки одержували тільки велику булку чорного хліба і її з'їдали біля водяної помпи на подвір'ї. Відтак виходили вони до школи, що у місті. Швидко подавались до вчителя Бондзаніно, який чекав на них. За лавками сиділи вже інші хлопці, здебільшого сини багачів та визначних родин, які до школи приїжджали підводами.

Школа професора Бондзаніно була однією з найславніших тодішніх шкіл у місті Турині. Тому Домінік Савіо мав за приятелів синів впливових родин: графів, маркізів та багатіїв. А як же виглядав Домінік Савіо, син нужденних рільників, між синами туринської знаті та аристократії? Ось що писав той учитель:

«Не пам'ятаю, щоб я мав уважнішого, слухнянішого, чи такого повного пошани учня як Домінік Савіо. Він в усьому та для всіх був прикладом. Одежа на ньому і його зачіска - звичайнісінькі, прості. А в тім, якщо мова йтиме про одяг та про його селянське походження, хлопчина був завжди таким охайним, вихованим, ввічливим, що сини знатних та заможніх самі шукали його товариства».

Між синами шляхти були хлопці довгоязикі, що не могли помовчати п'ять хвилин, лінюхи, котрі радше веліли б своїм візникам вивчити їхні лекції, ніж самим сидіти над книжками, тож і вони ставали уважнішими та стараннішими завдяки їхній дружбі з Домініком. Той, хто пізніше стане графом Святого Руфіна, не соромився часто повторювати: «Скільки разів я, дивлячись на Домініка, уважніше слухав під час викладання та краще вивчав лекції!»

НАЙГАРНІША РОЗВАГА

2008-10-31T05:48:00.001-07:00

Чи не було важким для Домініка бути таким добрим? Чи не хотілось і йому виписувати на стінах: «Хто це прочитає - осел», чи «Геть з математикою!»? Чи не було приємніше пропустити школу і побігти на базар, де можна було дивитись і брати участь в різних іграх і жартах блазнів, наїстися досхочу і більше яблук чи сливок, сховати мишку в шухляду професора, який не подобається.

Ні, не було йому легко бути добрим. Але він був добрий, тому що він хотів таким бути, тому він щодня просив помочі в Бога бути добрим.

Походив він із села, де блазні давали свої видовища раз в році, під час сільського празника, а, коли селом ішов якийсь веселун з трубою й барабаном, всі виходили на вулицю, щоб його побачити, і не тільки молоді! Тепер він щодня два рази мусів пройти ринком, де клоуни біля шатер запрошували на їхні видовища. В групі не було настоятеля, бо отцеві Боско допомагав лише о. Алязонатті, тому легко було відстати від групи, видумавши яку-небудь причину... Зрештою, Дон Боско лише по-батьківському докорятиме...

Деякі з товаришів Домініка користали з такої нагоди. Не раз вони запрошували його на забаву, вважаючи, що з участю Домініка, їхнє порушення буде меншим. Домінік, однак, умів поборювати свою цікавість та охоту і завжди відповідав: «Найгарніша для мене розвага - сповнення всіх моїх обов'язків; а якщо ви бажаєте бути моїми справжніми приятелями, маєте мені в цій моїй постанові помогти».

Це знаменні і, водночас, зворушливі слова - він просить своїх товаришів помогти йому поводитись добре, бо почувається таким слабим, що потребує помочі.

Але одного дня товариші таки вмовили його.

Сто разів говорив він, що не піде; сто разів вдавалось йому протистояти запрошенням приятелів, але одного разу не витримав.

- Щось надзвичайне, небувале... приходіть!, - закликали клоуни.

Товариші звернулися до Домініка: «Чуєш? Ходи, хоч один раз підеш з нами і ти!»

Домінік на цей раз послухав їх. Він не пішов до школи, а подався в напрямку шатра клоунів. Але, зробивши кілька кроків, відчув, що Ісус не був би з цього задоволений і йому самому буде незручно наступного дня прийняти Його в Святім Причасті до свого серця. Він з рішучістю затримався. Своїм здивованим товаришам сказав: «Слухайте, я зробив погано, що послухав вас. Ми робимо щось таке, що Дону Боско не подобається. Я йду до школи. А ви зробіть мені ласку: не запрошуйте мене більше іти з вами на видовища клоунів. Інакше не зможемо більше бути приятелями».

По кількох хвилинах всі ввійшли до школи і вчитель Бондзаніно зміг розпочати свої лекції.

«ПОБАЧИМО ХТО БУДЕ СИЛЬНІШИЙ!»

2008-10-31T05:47:00.000-07:00

Навесні кожен відчуває, що кров пульсує в жилах швидше, а молода людина - особливо. Через дріб’язок починає нервуватись, виникає охота до бійки. Таке бувало й в школі, яку відвідував Домінік. Часто доводилось чути: «Зустрінемось після лекцій!» або «На вулиці порозуміємось!»

На вулиці билась не лише одна пара! Скільки синців, зіпсованої одежі, а ще більше синяків удома від батьків... Але одного дня дійшло до поважнішої сварки. Два «когутики» чомусь не порозумілись та почали гарячково сперечатися. В кінці кінців дійшло до того, що один з хлопців образив маму свого суперника. Це було підло! Ображений відповів в такому самому тоні. Визначити хто правий вирішили у бійці. Не хотіли хлопці жодних свідків, тому визначились – зустрінуться за містом самі, а битимуться камінням. Напевно, хтось з них вийшов би з поважно розбитого головою. Для всіх, хто дізнався про цю справу погроза зацікавлених було зрозумілою: «Якщо хтось нас видасть, то ми, обидва, йому розіб'ємо голову!»

Домінік дізнався про бійку, але, вочевидь, що юнаки не були з Ораторії, інакше він повідомив би про це Дона Боско. Хлопчина не побоявся погроз, бо зрозумів, що не йшлося про зраду, а про те, щоб запобігти наміченій кривавій розправі.

Багато учнів лише знизували плечима, мовляв: «Це мене не стосується!»

Але Домінік не міг спокійно реагувати на таку поважну сварку. Спершу підійшов до одного, потім до другого суперника та намагався їх переконати, що чинять гріх; попередити про небезпеку скоєння ще більшого гріха! Проте, ні один, ні другий не схотів його слухати, мовляв, треба кров'ю омити нанесену глибоку образу!

Тоді Домінік написав кожному з них записку, де застерігав, що розповість про все вчителю та батькам, якщо хлопці не відмовляться битися. Однак, ті тільки зім'яли картки і після лекцій подались на визначене місце. Кілька приятелів пішло таки з ними, але не з наміром їх мирити, а щоб побачити хто зі суперників буде «правий». Посварені вибрали собі по п'ять каменів, а також суддю «поєдинку». Відміряли вони кілька кроків один від одного. Комусь спало на думку покликати Домініка. Він побіг одразу і прибув саме тоді, коли суперники вже були готові битися камінням. Скочив між них.

- Відступись, - крикнув один, - Маю покінчити раз і на завжди з тією гидотою! Твоя проповідь тут не допоможе!

Домінік сумно поглянув в його сторону. «Що робити?» - блискавкою майнула думка. Тоді зняв зі своєї шиї хрестик і побіг до того, що кричав.

- Поглянь на Розп'ятого, - сказав він спокійно, – І якщо є в тебе відвага, повтори: «Ісус помер, прощаючи своїм катам, а я - не хочу прощати. Хочу сповна відімстити за образу».

Той глянув на нього і пробурмотів:

- Що ж це має спільного зі мною?

Домінік попрямував до другого й так само рішуче повторив:

- Поглянь на Розп'ятого і, якщо ти відважний, повтори: «Ісус помер, простивши своїм катам. Я, натомість, жадаю відплати за образу».

Цей другий був розважніший за першого. Мовчки дивився він то на хрест, то на Домініка. Тоді Домінік взяв хлопця за руку і, підвівши до першого, сказав: «Чому хочете собі шкодити? Чому хочете ображати Бога й батьків? Ісус простив тим, що його убили, а ви не маєте сили простити собі взаємно якусь образу?»

Він замовк і з сумом поглядав на тих двох, що готові були побитись камінням, все ще тримаючи хрест перед їхніми очима. Врешті юнаки схаменулись і випустили з рук каміння. Вирішили, що не будуть більше битися.

Відтак Домінік повернувся на своє місце нічого не сказавши. Він знову заспокоївся, на його устах грала мила усмішка.

Один з учасників бійки, двадцять років по тому, згадуватиме: «Мені було дуже соромно. Адже, щоб помирити мене з моїм ворогом, змусив мого приятеля Домініка дійти до такої крайності. Я щиросердечно простив тому, хто мене образив».

У такій складній ситуації Домінік повівся справді по-геройськи. Бути пильним в буденних справах - це також неабияке геройство!

ЧАРІВНА ФОРМУЛА

2008-10-31T05:46:00.001-07:00

Вже пройшло шість місяців відколи Домінік прибув до Ораторії. Минула зима і весна розмаїла все навколо зеленою травою, зазвучали чудесним співом пташки. Тієї весни, а йшов 1855-ий рік, Домініку дивно мріялось. Першої неділі квітня, як і звичайно, Дон Боско проповідував своїм хлопцям. Його проповіді були дуже цікавими, насиченими прикладами, і теми не були важкими. Дон Боско тієї неділі говорив про святість і поділив проповідь на три частини: а) Бог хоче, щоб кожний з нас став святим; б) стати святим неважко; в) для того, хто стане святим, призначена нагорода в небі.

Дехто з хлопців недовірливо похитував головою та блукав думками під час тієї проповіді, бо святість видавалась їм прісною і неосяжною. Домінік, однак, слухав уважно та роздумував над тим, що чув. І коли Дон Боско своїм приємним та переконливим голосом подавав аргументи та наводив приклади, Домінік думав, що отець проповідував лише для нього. Хотів він стати святим, як св. Луіз, чи великий місіонер Франциск Ксаверій... Святість і йому здавалась чимось неможливим та Дон Боско говорив, що стати святим дуже легко.

Від тієї неділі Домінік почав мріяти про святість: «Бог хоче, щоб я був святим, тому я таким хочу стати».

Дон Боско сказав, що можна стати святим будучи веселим та радісним. Добре! Але як це може бути? Не треба постити, страждати, бичуватись? Не треба молитися цілими ночами, так як св. Франціск з Асижу? Речі для Домініка неможливі! Коли б він був старший, напевно поїхав би на місії, так як св. Франціск Ксаверій, як самі Апостоли. Як можна стати святим над книжками, у школі, на подвір'ї та в їдальні? Домінік задумався, посерйознішав. Дон Боско помітивши це покликав хлопчину:

- Що з тобою, Домініку? - запитав він його.

- Та нічого...

- А ти таки змінився. Вже не смієшся... Чи ти може зле почуваєшся?

- Та ні. В мене все гаразд. Бачите, Отче, я маю сильне бажання стати святим. Раніше я думав, що стати святим - це важка справа. А ви, натомість, сказали, що це легко, і що всі можуть це зробити. Повторюю, що я дуже хочу стати святим. Але не знаю, що маю робити, як маю поводитися.

Дон Боско усміхнувся - Домінік вже перейшов добрий шмат дороги до святості, навіть того не знаючи. Святість полягає в любові до Бога й до людей, а Домінік справді любив Бога й товаришів, навіть якщо багато терпів за це.

- Хочу подати тобі формулу, як стати святим, - казав Дон Боско. Передусім будь веселим. Те, що непокоїть тебе і перешкоджає бути спокійним походить не від Бога. Так, треба бути веселим. Треба відчувати справжню радість, а не ту, що відчувають збиточники. Радість, що виникає внаслідок миру з Богом та людьми. А ще виконуй шкільні обов’язки та будь побожний. Пильнуй науку, у школі будь уважним, у молитві – ретельним, але не з гордості, не для того, щоб тебе хвалили, а з любові до Бога, з наміром стати справжньою людиною. І останнє - роби добро ближньому. Допомагай завжди своїм товаришам, навіть і тоді, коли тобі це буде неприємно. Святість полягає в тому, що я тобі щойно перелічив.

В день іменин Дона Боско, 24 червня, в Ораторії було свято. Кожний хотів виявити якнайкраще свою любов отцеві. Дон Боско, бажаючи винагородити юнаків за такий вияв любові до нього, сказав: «Кожен хай напише на листочку паперу дарунок, який бажав би отримати від мене. Запевняю вас, що справді намагатимусь вдоволити всі ваші бажання».

Читаючи листи, Дон Боско зауважив, що здебільшого прохання були поважні, написані по глибоких роздумах, не бракувало, проте, і дивацьких прохань, що викликали сміх - дехто просив сто кілограмів шоколаду, щоб вистачило на цілий рік. На листкові Домініка було написано таке: «Поможіть мені стати святим!»

НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ

2008-10-31T05:45:00.000-07:00

Дон Боско говорив: «Чиніть іншим добро!» В Ораторії це справді треба було робити. У цей час Дон Боско не мав помічників, які б допомагали хлопцям на подвір'ї в іграх та дбали б, щоб було безпечно, щоб юнаки не вели злих розмов. Крім того, поле, на якому хлопці проводили своє дозвілля, не було загороджене і хто хотів, міг взяти участь в забавах та говорити з ними. Не було заборонено спілкуватись ні з ким на подвір'ї.

Одного дня, під час ігор, з'явився на краю подвір'я якийсь гарно вбраний чоловік з портфелем в руках та капелюхом на голові. Побачивши гурт хлопців, впевнено підійшов до них. Юнаки зауважили його, а він став говорити голосно, щоб інші хлопці, які стояли далі гуртка, могли почути. Невдовзі гурток навколо незнайомого зріс, а він почав виступати проти священиків, проти релігії і проти Церкви. Приступив до гуртка і Домінік, протиснувся аж під самий ніс ритора та, обернувшись до приятелів, перервав сильним голосом виступи незнайомого: «Ідімо геть звідси! Не бачите, що цей нещасний хоче занапастити наші душі? До забав! Хай цей непрошений гість іде собі геть!»

Бувало й таке, що піл час літніх місяців дехто тишком-нишком покидав подвір'я й біг до недалекого струмка Сури чи дальшої річки Дори купатися. Там було небезпечно і для тіла, і для душі. Не раз Дон Боско мав через це неприємності, а тому він суворо заборонив відлучатись без дозволу від Ораторії. Але, незважаючи на заборону, кілька приятелів одного дня пішли гратися на сам край подвір'я. Зауваживши це, Домінік побіг бавитись з ними, сподіваючись, що вони не віддаляться. Але, через деякий час, хлопці втратили терпіння і найстарший з них наказав Домінікові відійти. Тоді Домінік серйозно сказав: «Знаю, що хочете йти на ріку, а я цього не бажаю».

- Нема в тім нічого злого.

- Існує небезпека втопитись, і згрішити можна. А крім того, ви не хочете слухатись Дона Боско. Він не того бажає від вас. І це для вас нічого не означає?

- Та нині така спека! Неможливо витримати...

Домінік став поважнішим і поволі та чітко сказав: «Якщо не можете терпіти літньої спеки, як зможете витримати в пекельній спеці, на яку ви собі заслужите?

Всі миттю кинулись в глиб подвір'я забавлятись, забуваючи про спеку.

НЕЛЕГКЕ РЕМЕСЛО

2008-10-31T05:44:00.002-07:00

Неважко не допускати до зла, але чинити добро - складніше, бо треба бути обережнішим, ввічливішим, розсудливішим. Домінік багато працював над собою і ціною великих зусиль йому таки вдалось навчитися тієї нелегкої справи. Нерідко він був змушений пережити не одну гірку хвилину через якусь відмову, образу, насміх, чи глум (а це найбільше болить юнаків). Проте завдяки постійній праці над собою зумів досягти чесноти доброчинності.

Домінік умів розповідати сміховинки, анекдоти, пригоди. Коли ж потрапляв у гурт приятелів, які сумували, були чимось невдоволені, чи починали непристойно розмовляти, переривав їх своїми цікавими й веселими оповіданнями, аж доки настрій товаришів не роз'яснювався і вони не починали гратись. За сприятливих обставин, Домінік додавав якийсь епізод зі життя святих у свої розповіді, щоб вони залишали гарну духовну думку. Він ніколи не «проповідував» своїм товаришам, тільки наводив цікаві, доречно підібрані оповідання, події, які прекрасно подавав.

Та винахідливість Домініка не завжди приймали з прихильністю. Одного разу хтось з його товаришів з презирством закричав: «Чому тебе має турбувати те, про що ми говоримо?»

Домінік споважнів і одказав: «Мене обходить, бо я хочу, щоб душа моїх приятелів спаслася кров'ю Ісуса Христа; мене обходить, бо ми брати і маємо взаємно любитися та помагати один одному рятувати власні душі; мене обходить, бо якщо я зумію спасти хоч одну душу, буду певний, що і я спасуся».

Кожної суботи відбувалися Сповіді. Дон Боско тоді приходив до церкви і хлопці йшли до нього сповідатися. Були такі, що сповідалися щотижня, інші - що два тижні, а ще інші - раз в місяць. Та були також такі, що не знали, як довго вже не сповідалися. Вони, звичайно, коли мали проходити повз Дона Боско, робили на подвір'ї великий обхід, щоб оминути його. За їх двозначною поведінкою та удаваною веселістю Домінік дізнавався, хто це.

Він різними способами намагався примирити таких хлопців з Богом. З ними починав цікаві ігри і коли вдавалось зацікавити їх, шепотів котромусь в ухо: «Чи підеш в суботу сповідатись?». Той, щоб не переривати забаву, навіть у будні, відповідав: «Добре! Піду, але тепер граймо далі!»

Домінік, однак, одержавши таке завірення, «працював» далі: щодня шукав нагоди нагадати приятелеві його обіцянку. А в суботу йшов з ним до церкви, сповідався раніше, щоб потому разом молитися.

Та не завжди справа закінчувалась так щасливо. Часом, в суботу, такий приятель скривався від Домініка, але він не піддавався: як тільки зустрічав його, жартома говорив:

- Ну й, зумів же ти мене обманути!

- Я? Тебе підвів?

- А хто ж, як не ти? Ти обіцяв мені висповідатись разом зі мною, натомість...

- Я якось не почувався...

- Це зле... Якщо не почуваєшся, значить, що ти внутрі гниєш. Чи зауважив ти, що ти завжди сумний? Послухай мене: прийди сповідатись. Буде тобі потім краще, веселіше...

І багато, зразу чи потім, слухали його слова інші та ішли сповідатись.

«РЕЦИТАЦІЯ» ВІЗНИКА

2008-10-31T05:44:00.001-07:00

Вертаючись зі школи від учителя Бондзаніно, учні Ораторії мали можливість не лише чути трубіння клоунів і бачити стяги шатер та приміщень для розваг.

Дорогами їздили багато возів, а візники то проклинали, то хулили.

Одного разу один товариш Домініка бачив, як той, скинувши шапку, шепотів якісь слова. Він запитав його:

- Що ти робиш?

- Хіба ж ти не чув, як той візник зневажив ім'я Ісуса? - відказав Домінік, - Я хочу підійти до нього та сказати, щоб не робив так більше, але боюся погіршити справу. Тому повторюю «Слава Ісусу Христу!», щоби просити пробаченння за такий гріх.

Іншого разу Домінік почув, що якийсь візник богохулить. Хлопець не міг цього стерпіти, тому підійшов до нього. Намагаючись привітатися, він, з посмішкою на обличчі, запитав: «Перепрошую, не могли б ви мені вказати де Ораторія св. Івана Боско?»

На таку чемну поведінку, візник перервав свою богохульну «рецитацію» і відповів: «На жаль, хлопче, я не знаю де це є».

- А чи не могли б ви мені зробити одну ласку?

- Дуже радо. І що ж я можу для тебе зробити?

Домінік стишив голос: «Ви зробили би мені велику приємність, якби ви вже більше не говорили такі образливі, лихі слова...

Візник остовпів. Потім пробурмотів: «Маєш рацію. Це справді погано. Старатимусь виправитись ».

Одного разу Домінік почув, як один дев'ятилітній хлопчина богохулив. Сварився цей богохульник перед своєю хатою з іншим. Відчув тоді Домінік таку лють, що був готовий накинутись на того богохульника з кулаками та добре його провчити! Зумів він все таки опануватись. Приступивши до двох суперників, взяв він за руку того, що богохулив, та з делікатністю, але рішуче, сказав йому: «Ходи зі мною».

Недалеко стояла церковця. Увійшли вони до неї.

- Тепер, - сказав Домінік, - проси Ісуса, щоб простив тобі твої богохульства.

Потім додав:

- Тепер повторюй за мною: «Слава Ісусу Христу і слава назавжди його імені!»

ОТЕЦЬ ДЖОВАННІ БОСКО

2008-10-31T05:42:00.001-07:00

Перебуваючи в Ораторії, Домінік пізнавав о. Джованні Боско, його життя і те, яке провадилось в Ораторії.

Дон Боско, а з італійської «дон» означає отець, народився недалеко Кастельнуово, в присілку Беккі. Домінік вже знав про ті місцевості і бачив їх. Коли отцеві було дев'ять літ, мав він надприродне сновидіння, що позначило йому шлях в житті. Він сам розповідав про нього так:

- Коли мені було дев'ять років, мав я дивне сновидіння, яке я пригадую собі в найменших подробицях. Мені здавалося, що знаходжусь коло моєї хатинки, але подвір'я набагато більше, ніж те, що в нас. Там сила-силенна юнаків граються, а між ними й такі, що злословлять. Чуючи це, кидаюсь одразу на хлопців та починаю бити їх, щоб перестали клясти. З'являється нараз якийсь поважний, гарно вбраний шляхетний чоловік. Обличчя його таке світле - аж важко на нього дивитись. Кличе той чоловік мене по імені: «Джованні, не побоями, а лагідністю й милістю добудеш собі тих твоїх приятелів. А тепер починай говорити їм про відразу до гріха та про цінність невинності». Я, настрашений та присоромлений, кажу, що я є тільки бідним хлопчиною, невігласом. Проте не встиг я договорити, як хлопці перестали битися та кричати, а зібрались навколо того чоловіка. Сам не розуміючи, що говорю, запитую: «Хто ж Ви, що наказуєте мені здійснити речі для моїх сил непомірні?». - «Я - Син Тієї, до якої твоя мати вчила тебе молитись тричі удень. А ім'я моє запитай у моєї матері.».Тієї ж миті бачу я коло того Пана одну Пані, зодягнену, мов королева, в мантію сяючу, як сонце. Зауваживши, що я розгублений, кличе мене до себе, бере за руку і каже: Дивись!». Тоді глянув я й бачу, що всі хлопці повтікали, а на їхньому місці тепер - хижі звірі, що з'явились невідомо звідки. «Ось поле, де ти маєш працювати. Будь смиренним, відважним та міцним і те, що станеться з тими звірятами, чинитимеш і з моїми синами» - сказала мені ота Пані. Дивлюсь знову і бачу - на місці хижих звірів навколо величного Пана та Пані скачуть та біліють безліч ягнят, неначе радіють цій близькості та дякують їм. Тоді я, а все те уві сні, починаю плакати і благаю Паню, щоб говорила ясно, бо не розумію, що те все означає. Ось кладе Вона свою руку мені на голову й мовить: «У свій час ти все зрозумієш». Як тільки Вона сказала ці слова, я пробудився від якогось звуку і сновидіння закінчилось.

Я був дуже здивований. Здавалось, що руки в мене болять від ударів, що ними я почастував хлопців, які злословили, і обличчя моє горіло від їх же побоїв. Коли ж я розповів про свій сон усім під час сніданку, мої брати Антін і Йосиф щиросердечно засміялись.

- З тебе буде вівчар! - пожартував Йосиф.

- Або ватажок розбишак! - додав і своє Антін.

Мама Маргарита уважно вислухала оповідання сина та поважно сказала: «Може, з тебе буде священик».

Але бабуся, стукнувши палицею по підлозі, пробурмотіла нетерпеливо: «Це тільки сон, а в сни не треба вірити. Тепер - усі їсти! »

Незважаючи на бабусині слова, Джованні Боско часто роздумував над тим сновидінням і, здавалось йому, що мама мала таки рацію: він буде священиком, щоб робити для молоді добро.

Думка ця стала для хлопця маяком, він не чекав зрілості, щоб чинити добро для молоді, а одразу взявся до діла. Від клоунів навчився різних фокусів та показував їх перед своїми малими приятелями,а між забавами проводив молитви, або переказував проповідь з попередньої неділі.

Найважчим тоді для Джованні було записатися до якоїсь школи. Його старший брат Антін, що був для всіх за батька, що помер, коли Джованні було два роки, був проти його навчання, бо вважав, що Джованні теж мав працювати на полі, так як він. Мама якось це владнала і хлопчина, незважаючи на глум та ремствування Антіна, долав щодня пішки одинадцять-дванадцять кілометрів до школи. Коли йому було двадцять літ, вижебрав у рідних помочі, щоб придбати відповідні книжки та вступив до Семінарії, де серйозно навчався протягом шести років.

5 червня 1841 року Іван був висвячений на священика. Він став отцем - Доном Боско!

Що ж тепер йому робити? Йому пропонують посаду капелана та учителя дітей шляхетних родин за добру платню. Проте Іван не погоджується з такою вигідною пропозицією, а оселяється в Турині, з наміром поглибити свої богословські студії. Тут зустрічає дуже багато юнаків, які вештаються на вулицях та площах. Вони всі прибувають сюди з віддалених околиць Турина в пошуках праці, якої тут не бракує. Дон Боско спостерігає за хлопцями, які працюють на будовах, за верстатами, на вулицях, наймаються на будь-яку працю. Тут і там грають в азартні ігри на гроші, на обличчях - рішучість, як в тих, що вирішили прокласти собі шлях в житті будь-якою ціною.

Одного дня покликали Дона Боско до в'язниці, де він побачив за ґратами кільканадцятьох ще молодих в'язнів, мимоволі напросились сльози... Вийшовши звідти, постановив будь-що посвятити все своє життя молоді: «Віддам усе своє життя юнакам в Турині. Ще не знаю як, але щось мушу вчинити. Ті хлопці потребують виховання, житла, здорових забав та розваг. А також і церкви, де б стрінутись з Богом. Господи, я готовий. Скажи мені де і як почати моє спасенне для них діло».

8 грудня 1841 року, в празник Непорочного Зачаття, Дон Боско готується відправити Службу Божу, коли до захристії заходить хлопець, що працює з мулярами. Паламар гадає, що це злодій, і кидається на нього з мітлою. Дон Боско втихомирює його, кажучи, що хлопець - його приятель. Юнак, якого звали Бартоломео Гареллі, вислухав Службу Божу, а після того починає вчитися релігії.

Бартоломео наступної неділі знову вертається до церкви, цього разу - зі своїми товаришами. Щонеділі хлопців приходить все більше. Через це Дон Боско тривалий час шукає приміщення, де б юнаки могли проводити дозвілля та молитися, доки не знаходить остаточного притулку у вбогій хатині та комірці. Звідси бере почин його велике діло: будівництво та організація шкіл, майстерень, церков...

А юнаків все більшає...

СОН ПРОДОВЖУЄ ЗДІЙСНЮВАТИСЬ

2008-10-31T05:41:00.001-07:00

Домінік захопився історією Дона Боско: він сам, як і отець, походив з селянської родини; родом з пагорбів Монферрато, був нужденним, але повний надії. Чи ж пощастить йому таке саме вчинити, як Дону Боско?

Говорив він собі: «Коли буду старшим, також вивчатиму богословіє, повернусь до Мондоніо, буду збирати дітей та вчитиму їх катехизму, розповідатиму про життя взірцевих людей і розважатиму їх».

Домінікові теж ввижається комірка та хатинка, як у Дона Боско... але нема нічого тут дивного, бо, звісно, юнаки мріють, мріють... Сини генералів у своїх снах верховодять полками своїх батьків; сини спортсменів «б’ють» рекорди батьків у різних змаганнях; внуки славних співаків співають у своїх мріях на сценах славетних театрів і, звичайно, мають «ангельський» голос. Але при перших труднощах, оті сновидіння розвіюються і мало хто з наших мрійників досягає своєї мети.

Хто є серед тих, чиї мрії здійснюються? Тільки ті, в кого воля сильна, ті, які спроможні подолати перешкоди, ті, яким подобається працювати, дарма, що без поту не обходиться! Домінік не вдовольнявся мріями, бажаннями... Одразу взявся до праці над самим собою і на добро тим, що з ним проживали.

Дон Боско писав: «Між хлопцями, які живуть в одній спільноті, завжди є менш виховані від інших, невігласи, неуки або пригноблені через якесь терпіння, інтроверти, такі, що не дружать з товаришами. Таких Домінік шукав і з такими він приятелював, до них приступав, розвеселяв, грався з ними... Якщо хтось з них мав якусь неприємність, довірявся йому. Якщо хтось був хворий, найрадше хотів бачитись з Домініком, щоб той допомагав та ним піклувався». Для юнаків, якими займався і яким помагав, Домінік не жалів ні свого часу, ні зусиль.

Одного дня Домінік запросив якогось юнака йти з ним до церкви помолитись. Той відповів, що руки в нього заклякли від морозу і не міг він стояти на одному місці в церкві на молитві - потребував руху, щоб не мерзнути. Домінік стягнув свої рукавиці і подав тому бідоласі. Іншим разом він зробив таке саме зі своїм плащем тому, що бачив, як один приятель дрижав від холоду.

Старша жінка з великою хусткою на голові, яку Домінік бачив в кухні, й яку також і він тепер кликав з пошаною «мама Маргарита», сказала одного дня своєму синові: «Сину, в тебе багато добрих та чемних хлопців, але, вір мені, таких добрих, як Домінік Савіо більше не маєш жодного!»

ВІВТАР ДЛЯ ПРЕЧИСТОЇ ДІВИ

2008-10-31T05:40:00.001-07:00

Вівтар Пресвятої Богородиці був гарно прикрашений. Це той самий вівтар, перед яким Домінік посвятився 8 грудня і до якого стільки разів вертатиметься часто повторюючи оту свою посвяту. Починався місяць травень. Цей місяць, що християни присвятили Матері Божій, зветься у салезіянських установах «місяцем Марії». Юнаки доводять добрими ділами, що вони люблять Пресвяту Діву Марію, щоб таким чином принести Богородиці в останній день місяця гарну китицю духовних квітів.

Домінік вирішив з деякими приятелями поставити також малий вівтарик перед образом Богородиці в спальні. Треба було знайти столик, обрус, два гарні свічники, два вазони для квітів, трохи сукна на тло за образом Пречистої Страдниці, що висів на стіні.

Вирішувати, однак - легка справа, але коли мова йде про здійснення задумів - стає важче, адже відомо, що кишені в школярів вічно порожні! На кожного призначили малу суму, але Домінік навіть і цього не міг віднайти, бо не мав! Тому почав він переглядати свою шкільну лавку. Знайшов деякі книжки, що для нього були дуже вартісні, адже отримав їх в дарунок від Дона Боско. Незважаючи на це, він їх приніс до організаторів: «В мене нема нічого іншого! Вони можуть придатися».

Виникла ідея організувати лотерею. Знайшлись інші книжки, дехто витягнув з своєї шафи ще якісь речі. І лотерея увінчалась великим успіхом. Закупивши потрібні речі, почали працювати групами. В другий день травня, по молитвах, перед нічлігом, всі з ретельністю промовляли перед прибраним Богородичним образом по три «Богородице Діво».

ЗЕЛЕНІ ПАГОРБИ МОНДОНІО

2008-10-31T05:39:00.000-07:00

Канікули! І в часи Домініка Савіо це магічне для школярів слово мало чарівний зміст, викликало мрії та гарні сни. Ніхто не говорив про море чи про гори, лише про відпочинок на селі та працю на полі, бо більшість юнаків походила із села. Після довгого шкільного року всі повернуться між зелені поля й луки, шукатимуть гнізда пташок, їстимуть досхочу усілякі овочі. Не було тоді ні радіо, ні телебачення... тільки фруктові дерева, виноград, що починав дозрівати. Того не бракувало! Ввечері посідають біля тата й мами, розмовлятимуть з ними; спостерігатимуть за світляками, що граються в повітрі, зловлять деякого... Повернувшись до Турина розповідатимуть своїм друзям про свої пригоди на канікулах.

Домінік також думав про свій дім, про свою родину. Не знав чи їхати додому, чи ні, але о. Боско переконав хлопця, що в час вакацій він покращить здоров'я і тому Домінік усе-таки вирішив поїхати додому. Він був веселий, коли настав час виїжджати, хоча змушений був прощатись з деякими товаришами, які вже не повернуться наступного року, і що найсумніше - прощатись з Доном Боско, його найкращим душевним приятелем. Потішав себе тим, що невдовзі знову побачаться.

За ним приїхав батько. В'їжджаючи на пагорби за Турином, Домінік роздумував над постановою Дона Боско: «Канікули можуть бути для диявола добрими жнивами. Не будьте ніколи бездільними: грайтеся, бігайте, працюйте, чиніть добро людям; уникайте передусім лихих товаришів, не читайте шкідливі книжки, не ходіть на погані видовища, старайтеся зберігати повсякчас Божі Заповіді».

Домінік роздумував і повторював свою постанову: «Мої канікули будуть тільки для Ісуса добрими жнивами, а про сатану і чути не хочу!»

Домінікові не один раз доводилось чути про молодечі роки Дона Боско, як він робив різні фокуси, як ходив по линві, як паличка «ходила» в нього на чолі, на носі, по обличчю... а потім, як повторив проповідь о. Парохові, як молився на вервиці... Дон Боско учив малих катехизму, водив їх до церкви, оповідав про св. Євангеліє, про Ісуса Христа, про Матір Божу... Домінік робитиме таке саме. На жаль, він не знав жодного фокуса, але все-таки вирішив збирати навколо себе своїх малих приятелів та інших хлопців. Він багато начитався та запам'ятав безліч цікавих подій, епізодів, які потім зможе розповідати своїм друзям.

Домінік, привітавшись з мамою, братами та сестрами, пішов до своїх колишніх друзів, що тепер трохи соромились його. Вони цілий рік жили на селі. Їхні обличя були кругленькі та смагляві, а руки мозолисті від праці. Він натомість був бліденький, і, здавалось, не підріс анітрохи. Та незабаром давня дружба перемогла, і Домінік почав проводити зі своїми приятелями багато часу, протягом якого розказував про велике місто Турин, про школи в ньому, про те, що вивчав. Тепер він часто запрошував друзів до церкви.

Навіть вранці він ніколи не був сам на Службі Божій, бо з ним ішли деякі його товариші. Були й старші, високі хлопці, що мало що знали про релігію. З одним з них Домінік мав труднощі. Треба було великої терпеливості, щоб його щось навчити, але врешті вдалось його просвітити в християнській науці.

Домінік не бігав увесь час полями, не лише забавлявся чи говорив з товаришами. Багато часу він присвячував читанню та науці! Його брати та сестри найбільше раділи, коли він був присутній, бо для них робив більше, ніж для своїх приятелів, і мама тоді була така щаслива!

Канікули, як кожна гарна річ, скоро минають. Новий 1855–1856 шкільний рік уже на порозі. Домінік, попрощавшись з приятелями та рідними, повернувся до своєї другої великої сім'ї в Турині, де на нього вже чекали Дон Боско, приятелі та... десять місяців школи.

Дорогою, що вела до Турина, Домінік не думав, що це його останній рік в школі, але ті, хто знав його, зауважили, що він чомусь «в усьому дуже поспішає»: і в праці, і в дозвіллі, і в святості, наче хтось говорить йому, що в нього вже обмаль часу, що сутінки осідають на його юне життя.

ВЕЛИКИЙ ПОСПІХ

2008-10-31T05:38:00.001-07:00

В Ораторії Домінік з радістю поспішив до своїх товаришів, і чимскоріш хотів побачитися з о. Боско. Зустрівши отця, передав привіт від батьків та розповів про свої пригоди на канікулах. Дон Боско був дуже задоволений, що знову бачиться зі своїм найулюбленішим учнем та, подивившись на його обличчя, відчув якийсь неспокій.

- Домініку, - запитав він хлопця, - ти що, не відпочивав під час ферій?

- Відпочивав, отче. А чому Ви мене таке питаєте?

- В тебе таке бліде обличчя... коли ти від'їжджав воно було рум'яніше, ніж тепер. Що сталося?

- Може це через довгу подорож, - відповів Домінік усміхнувшись.

Але це не була втома після подорожі. Запалі, надто блискучі очі, бліде худе обличчя зраджували про підірване здоров'я. Якщо вже родинне середовище та сільське повітря не допомогли, значить, треба буде пильнувати його. Дон Боско постановив помагати хлопцеві, скільки буде його сил. Першим кроком був такий: «Цього року не ходитимеш до школи в місті: зимою сніг та вогкість зашкодять тобі. Отець Франчезія буде тебе вчити тут, в хаті. Вранці спатимеш довше, і удень мусиш відпочивати обов'язково. Вже відтепер тобі кажу, не вчися забагато, бо здоров'я - великий дар Божий і не треба його нищити».

Домінік послухав отця, завжди це робив. Відпочивав він більше і надто не вчився. Але, наче передбачав, що з ним мало щось неприємне статись, бо сказав до Дона Боско: «Мені треба спішитись, щоб ніч не застала мене в дорозі».

Один з його приятелів, мило вражений його точністю у виконанні всіх обов'язків, запитав його: «Якщо зробиш усе цього року, що будеш робити наступного?»

Домінік відповів: «Не журися тим. Цього року хочу робити те, що можу. Наступного року, якщо не стане мене в живих, скажу тобі, що робитиму».

А до Дона Боско говорив так: «Хочу всеціло віддатись Богові. Відчуваю потребу стати святим, і, якщо таким не стану, нічого не осягну в житті. Поможіть мені стати святим, і то швидко!»

ЧУМА В ТУРИНІ

2008-10-31T05:36:00.000-07:00

Влітку та восени того року було дуже сопекотно. Над Турином нависло парне жарке повітря, коли блискавкою рознеслась по всіх усюдах страшна чутка: в місті чума, холера! Це страшна зараза, що час від часу винищувала цілі села і міста. Можливо, її принесли вояки, що повернулись з війни в Криму. Король Віктор Емануїл II разом з усією родиною виїхав з міста одразу та замешкав далеко, в малому замку, у підгір'ї Альп. Чума лютувала в місті: щодня вмирали більше сотні мешканців. Ті, що не захворіли, замикались у своїх домах і не підтримували жодних контактів з тими, що назовні. Хворі лежали безпомічні, самотньо вмирали, всіма залишені.

Посадник закликає відважніших ходити по хатах, забирати хворих до шпиталів, допомагати та лікувати їх. Треба було ризикувати власним життям, щоб допомогти іншим. Дон Боско скликав п'ятсот своїх юнаків і сказав їм: «Посадник просить допомагати всім, хто потребує. Якщо хтось з вас відчуває силу йти зі мною, щоб допомогти хворим, я іменем Пречистої Діви Марії запевняю, що ніхто з вас не захворіє, якщо житиме в ласці Божій і носитиме на шиї її медалик».

Того дня зголосилось 48 юнаків, між ними і Домінік.

Праця не була легкою. Юнакам не вистарчало часу навіть пообідати - треба було ходити від хати до хати, шукати за хворими на дорогах, переносити їх на ношах до шпиталів або приготовляти до смерті безнадійних. Треба було дбати про душі і тіла. Минула спека і хвороба почала зникати, люди хворіли менше. Своїм звичним гамором в місті закипіло попереднє життя.

Одного вечора, йдучи вулицею Коттоленго, Домінік затримується біля будиночка, замислюється на хвильку, прямує до найближчих дверей та стукає.. З вікна виглядає власник .

- Вибачте, - говорить Домінік чемно, - тут хтось, здається, лежить хворий та потребує помочі.

- Та що ти! Нема тут ніякого немічного, - вдивляється в хлопця чоловік.

- Чи ви певні?

- Аякже!

- Ні, ви помиляєтесь. Дозвольте поглянути?

Власник дивується, адже впевнений, що в його сім'ї всі здорові, але той юнак так настоює...

- Ходімо, подивимось... Переконаєшся, що ти помилився, а не я...

Перевірили всі закутки - нема нікого!

- А чи нема тут часом якогось піддашшя?

- А й справді! Піддашшя! Чи не хвора часом Марія?

Входять на піддашшя, відкривають двері до бідненько вмебльованої кімнатки. В кутку, скулена, вмирає бідна жінка.

- Кваптеся! Біжіть по священика! - говорить Домінік, а сам починає помагати немічній.

- Марія! Хто ж би подумав? - повторював чоловік дорогою до священика. Та жінка працювала по родинах і квартирувала в кімнатці під дахом. Виходила рано-раненько, а верталася пізно ввечері. Про неї ніхто не думав, не згадував. Прийшов священик, уділив Єлеопомазання, тим часом як в дверях,з капелюхом в руках, стояв власник дому, повторюючи: «Бідна Марія... а як той юнак дізнався про неї?»

Прийшла зима й чума зникла. Юнаки Дона Боско, з яких жоден не захворів, знову розпочали науку, а з ними і Домінік.

АРХИТВІР ДОМІНІКА

2008-10-31T05:35:00.001-07:00

Домінік не міг робити для свого ближнього чогось великого, але робив все, що було в його силах та можливостях. Він завжди був готовий помогти усім! Чи то треба було доглядати хворих, чи якомусь товаришеві в додаткових лекціях, чи замітати,чи прислуговувати при столі - він завжди був готовим. Навіть свої рукавички позичав тим, що мерзли.

Але одного дня прийшло йому на думку зробити щось велике! В Ораторії були й інші хлопці, що помагали своєму ближньому - Михайло Руа, Іван Кальєро, Йосиф Бонджованні, Келестин Дурандо - юнаки, що стануть пізніше дуже визначними постатями в салезіянській Конгрегації. Руа стане першим наступником Дона Боско та буде проголошений блаженним. Іван Кальєро буде великим місіонером, першим салезіянським єпископом та кардиналом. Кожен, однак, працював окремо. Чому не з'єднати їх та інших охочих в одне товариство, щоб спільно працювати для добра потребуючим? До цього товариства належала б тільки вибрана горстка і носило б воно назву «Братство Непорочної Діви».

Домінік поговорив про це з кількома друзями, які цілковито захопились такою ідеєю. Дон Боско радив взятись до організації такого товариства поволі. Треба спершу спробувати, чи вийде написати кілька правил та запровадити їх в життя. Тоді, через кілька місяців вони знову обговорять можливість створення такого товариства. Так і зробили. Відбулись перші загальні збори, на яких учасники дійшли до згоди в багатьох питаннях. Спочатку товариство мало бути таємним і лише Дон Боско мав про нього знати. Визначились з цілями Братства. Члени зобов'язувались ставати кращими, приступаючи часто до Святого Причастя та до Святої Сповіді, виявляти своє велике почитання до Пречистої Діви Марії. Також зобов'язувались допомагати Дону Боско, стаючи без великого «шуму» та з тактом малими апостолами серед товаришів. Хлопці не хотіли бути «поліцаями» чи «шпигунами», а тільки радісними юнаками, що мають за мету поширювати між друзями радість та заохочувати їх працювати над власним характером.

Зібрання визначило трьох членів, а саме - Домініка Савіо, Йосифа Бонджованні та Михайла Руа (який вже помагав Дону Боско, будучи учителем) щоб накреслили правила Братства, які пізніше мали прийняти всі інші члени. Домінік написав правила новоствореного товариства. Це підтверджують Дон Боско та учитель Домініка о. Франчезія. У ці правила юнак вклав усю свою любов до Пресвятої Богородиці. У цей сам час Дон Боско писав правила для Салезіянської Конгрегації тому, коли Домінік мав якісь сумніви, одразу звертався до свого наставника.

8 червня 1856 р. Домінік написав гарним почерком правила і всі члени Братства, прочитавши їх вголос, погодились прийняти їх та практикувати.

Коли всі зійшлись, Домінік прочитав чітким голосом свій «архитвір». Після короткої передмови, в якій члени Братства посвячувались Матері Божій, були три основні зобов'язання, а саме:

1. Додержуватись правопорядку в Ораторії;

2. Виховувати приятелів лагідним нагадуванням, заохочувати їх чинити добро словами, а ще більше власним прикладом.

3. Використовувати добре час.

З наступних 21 статей згадаємо лише перші чотири:

1. Першим нашим обов'язком буде досконалий послух настоятелям, яким ми повністю довіряємо.

2. Нашим першим та особливим заняттям буде виконувати свої обов'язки.

3. Взаємна любов єднає наші душі і ми виявлятимемо її до всіх приятелів без жодних винятків. Будемо згадувати про них, коли вважатимемо за потрібне.

4. Призначимо півгодини на тиждень, щоб зустрітись і, по молитві до Святого Духа та короткому духовному читанні, говорити про досягнення членів Братства в побожності й чеснотах.

А ось 21 стаття, остання: у ній схоплені ввесь дух Братства та вся любов Домініка до Матері Божої:

21. Братство віддається під покров Непорочно Зачатої, від якої бере свою назву. Кожен член носитиме медаль Непорочної. Щире синівське довір'я до Матері Божої, особлива до Неї ніжність, постійна набожність, зроблять нас сильнішими від усіх перепон, витривалими в постановах, суворими з самими собою, люб'язними з ближніми і точними в усьому.

Того дня, 8 червня 1856 р., побачило світ Братство Непорочної Діви Марії: архитвір Домініка Савіо.

Йому залишилось жити всього ще дев'ять місяців, але його Братство довго існуватиме у всіх салезіянських училищах, підготовлятиме у всіх Ораторіях юнаків до відданого й ретельного християнського життя.

«КЛІЄНТИ» ПЕРШОЇ І ДРУГОЇ КАТЕГОРІЇ

2008-10-31T05:34:00.001-07:00

Братство відразу кинулось до праці. На одному з перших засідань вирішили доручити кожному членові окремого «клієнта». На початку шкільного року приходили до Ораторії, як і до інших шкіл, нові учні, для яких перші дні часто були важкі. Ці діти не мали друзів, не знали навіть мови, бо говорили тільки діалектом свого села, відчували тугу за домом... це були дні смутку та сліз! Члени Братства, на своєму жаргоні, називали новоприбулих «клієнтами». В кожного з них було завдання допомогати та опікуватись над одним з новоприбулих. Одним з перших «клієнтів» Домініка був Франціск Черруті, який стане пізніше визначним салезіянином. Ось, що він напише потім: «Якось, увечері 11 листопада я ввійшов до Ораторії дуже засмученим, думаючи про свою маму, що залишилась удома сама. Наступного дня, після обіду, все ще засмучений я опирався об стовп на подвір'ї, коли до мене підійшов юнак і запитав: «Хто ти? Як називаєшся?»

- Черруті Франціск, - відповів я.

- З якого ти села?

- Зі Салюджії.

- До якого класу ходиш?

- До другого.

- Тоді ти знаєш латинську! Знаєш від чого походить «sonambulus»?

І ми почали говорити, я запитав:

-А ти хто?

- Я - Домінік Савіо, з Мондоніо. Будемо приятелями, добре?

- Звичайно!

З того часу я часто з ним зустрічався, він став для мене справжнім приятелем.

Трохи пізніше, члени Братства вибрали собі «клієнтів другої категорії», тобто лінюхів, неслухняних, тих, що кляли та богохулили, брались до бійки для розваги. І їх теж між собою поділили, щоб добротою та делікатністю навести їх на «путь праведних».

Це не було легкою справою. Інколи Домінікові доводилось чути гострі відповіді, образи, зазнав він і побоїв. Ось, що пригадує Черруті: «Зима 1857 року була дуже сувора. Дехто кидав сніг до вітальні, єдиної кімнати в Ораторії, де ми збирались під час забав, щоб трохи зігрітись біля печі. Учні, вертаючись з міста з закляклими від морозу руками, поспішали увійти до тієї теплої кімнати. Якось один учень - ремісник, на ім'я Ратацці, вбіг до тієї зали за одним товаришем, кидаючи на нього сніг. Домінік сказав йому: «Йдіть забавлятися на подвір'я. Не несіть сюди снігу!»

Ратацці, хлопець невихований, розлютився на ті слова, почав ображати Домініка та, навіть, вдарив його в обличчя кілька разів. Я був свідком. Домінік, почервонівши, стиснув кулаки, але не відповів нічого. А був він більший та сильніший від Ратацці».

ВЕСЕЛИТИСЬ, АЛЕ ПОВАЖНО ЖИТИ

2008-10-31T05:32:00.000-07:00

З часу заснування Братства Непорочної Діви Марії, в Ораторії багато речей покращало. Деякі учні та вчителі, які не знали про існування Братства, дивувались такій глибокій переміні. Отець Франчезія бачив, як його учні змагались між собою, хто краще вчитиметься та поводитиметься. Причину такого змагання довідались через кілька років. Дон Боско був дуже задоволений і називав те Братство своїм «королівською нагородою».

Стало практично неможливим, щоб увійшов незнайомець до Ораторії та говорив щось проти релігії чи підбурював юнаків проти неї, як колись бувало. Члени Братства слідкували, щоб не кружляли між хлопцями антиморальні журнали чи книжки, якщо виявляли щось таке, то з усмішкою та з жартами відбирали літературу та знищували її.

Якось один юнак приніс непристойно ілюстрований журнал. Інші відразу обступили його, розглядали журнал і сміялись. Побачивши це Домінік і собі приступив до гурту. Протиснувшись наперед, взяв журнал в руки і подер. Дехто хотів протестувати, але Домінік не дав йому часу на це: першим виступив з протестом: «Це недобре! Така гидота не має права увійти до нашого дому».

- Та ми хотіли тільки сміятись з цього!

- Хочеш піти до пекла зі сміхом на устах?

- Та ж яке зло в тому, який же це гріх?

- Ти не бачиш в цьому жодного зла? - запитав Домінік, споважнівши, - Це значить, що ти вже такий, як оте зло!

Ніхто потім не відважився протестувати, взялись всі до забави.

РУКА В РУКУ З БОГОМ

2008-10-31T05:31:00.002-07:00

В Ораторії хлопці щоранку мали можливість іти на Службу Божу, до чого їх і заохочували. Одного дня Дон Боско готувався під час Літургії роздавати Св. Причастя, але ніхто не приступав. Почекав він кілька секунд, тоді обернувся до престолу і зі смутком закінчив Службу Божу. Це востаннє він засмутився під час відправи, бо члени Братства зрозуміли, в чому справа та постановили, що кожного дня хтось з них приступатиме до Святого Причастя, а за їх прикладом підуть інші юнаки.

Для Дона Боско це був найприємніший дар, бо він (як дехто тоді говорив, не зрозумівши його) мав пристрасть до Святих Тайн Євхаристії та Сповіді. Він бажав, щоб його юнаки відчували голод за Євхаристійним Хлібом, бо знав, що тільки з таким харчем вийдуть вони переможцями в боротьбі з життєвими труднощами. Знав, ці діти є немічними, а їх одинокою силою є Христос. Він твердо вірив у Христові слова: «Хто їсть моє Тіло і п'є мою Кров, житиме вічно, і Я воскрешу його в останній день».

Тому Свята Сповідь та Святе Причастя в розмовах, проповідях та писаннях Дона Боско згадувались без упину, коли і де тільки була можливість. Отець бо знав, що в тих двох словах крилась тайна сили і щастя його хлопців.

Домінік Савіо до свого приїзду в Ораторію сповідався і причащався тільки раз в місяць. Тоді цей факт був вже чимось надзвичайним, вважалось, що пошана до Пресвятої Євхаристії полягає саме в тому, щоб рідко її приймати. Але в школі Дона Боско він навчився, що Ісус - хліб для душі і тіла, якщо прагнеш бути здоровим, не можеш їсти раз в місяць.

Найбільше пройняла його отака заохота Дона Боско: «Мої дорогі, якщо хочете завжди ступати по стежці, що веде до неба, доручаю вам три речі: приступайте часто до Святої Сповіді та Святого Причастя, виберіть собі сталого сповідника та не міняйте його без потреби».

Домінік послухав Дона Боско, якого вибрав собі за сповідника. Йому повністю відкрив свою душу. За його порадою він почав приступати до Святого Причастя тричі в тиждень, а через рік дав йому дозвіл приймати Євхаристійного Ісуса до свого серця щодня. Домінік говорив: «Якщо мені важко на серці, я йду радитись зі сповідником і він говорить до мене від імені Бога. А коли хочу чогось величного, йду приймати Ісуса в Пресвятій Євхаристії. Що мені бракує, щоб бути щасливим? Бачити Бога обличчя в обличчя. Але напевно бачитиму його в небі».

ЧИСТОЮ ХУСТИНКОЮ ПО БОЛОТІ

2008-10-31T05:31:00.001-07:00

Вночі впав дощ, тому дороги в місті були заболочені. Домінік ішов з приятелями до школи, коли десь недалеко почув звук дзвіночка. Це священик ніс Найсвятіші Тайни хворому. В тих часах Пресвяту Євхаристію несли хворому прилюдно і урочисто. Священик, одягнений в ризи, ніс Євхаристійного Ісуса під балдахіном зі свічками. На той дзвінок товариші Домініка затримались на краю дороги, перехрестились. Домінік, же, клякнув.

- Мені здається, що не конечно клякати, - сказав з докором один товариш. - Для чого бруднити одяг? Ісус не каже нам такого робити.

Домінік глянув на нього і усміхнувся: «Коліна й штани - це все Господнє, не правда? За Нього я б не тільки кинувся в болото, а й у вогонь».

Іншого дня священик знову переходив з Найсвятішими Тайнами. Цього разу Домінік зустрів на дорозі вояка, який, при наближенні священика, продовжував стояти. Хлопчина витягнув з кишені білу хустинку та розпростер її на землі по болоті. З милою усмішкою запросив вояка клякнути. На таке вояк зніяковів і клякнув за прикладом Домініка.

Покутуйте!

2008-10-31T05:30:00.001-07:00

Деякі вислови в св. Євангелії справили велике враження на Домініка Савіо. Ось вони:

«Того часу з'явився Іван Хреститель і проповідував у пустині юдейській. Він говорив: «Покайтесь бо наблизилось Царство Небесне». А той Іван мав одежу з верблюжого волосу і пояс ремінний на крижах у себе; їжа ж його була - сарана і дикий мед» (Мат. 3, 1 - 4).

«Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мат, 7, 13 - 14).

На такі думки Євангеліє Домінік вирішив відбувати покуту. І не вдовольнявся він тільки умертвлінням очей, ввічливою поведінкою, пильністю в навчанні, а шукав за такими речами, від котрих справді терпіло б тіло.

Дона Боско повідомили, що Домінік почав Великий Піст дуже суворо: їв тільки хліб і пив небагато води. Дон Боско покликав його і, мотивуючи кволим здоров'ям хлопця, заборонив продовжувати таку сувору покуту.

- Тоді, хоч в суботу, в честь Пресвятої Богородиці, - просив Домінік.

Дон Боско і цього не дозволив. Домінікові необхідно їсти, а якщо хоче покутувати, має вчитися та видужувати. Отакої-то покути вимагав від нього Бог.

Але ті вислови з Євангелія не покидали Домініка. Він вирішив терпіти холод вночі. З приходом грудня його товариші почали вкриватись кількома покривалами (тоді ще не було опалення в спальні), а Домінік застелював своє ліжко, як улітку. Під простирадло ще й всував дошки, щоб невигідно було йому спати. Прийшов січень і одного ранку Домінік зле почувався. Всі вийшли зі спальні, а він залишився в ліжку через лихоманку. Дон Боско пішов відвідати юнака і побачив, що той весь трясеться під одним лише покривалом, а лагідна усмішка не сходить з його обличчя. Дон Боско поважно заговорив до нього: «Що ж ти робиш, Домініку? Хочеш умерти з холоду?»

- Ні, отче. Через таку покуту я не вмру. Ісус ні у Вифлеємській печері, ні на Хресті не був так накритий, як я тепер.

- Слухай, Домініку, - суворо продовжував Дон Боско, - я тобі абсолютно забороняю чинити будь-яку покуту. На те маєш отримати від мене дозвіл. Зрозумів?

Дон Боско потім писатиме, що Домінік Савіо послухав його, «але не дуже радо». Згодом зауважив, що хлопець зажурений.

- Що сталося, Домініку? - запитав.

- Я вже не знаю, що робити. Ісус сказав, що не піду до неба, якщо не буду покутувати. А ви заборонили мені робити будь-яку покуту.

- Це правда, - відповів Дон Боско. - Щоб піти до неба, всі маємо робити покуту, але покута, якої від тебе Бог хоче, це - послух. Будь слухняний і це тобі вистачатиме.

- А не могли б ви дозволити мені робити ще якусь іншу покуту?

-Так, дозволяю тобі зносити терпеливо образи, тепло, холод і всякі невигоди.

- Все це витримуємо з нужди, бо сяк чи так, невигоди трапляються, хочемо ми цього, чи ні.

- Слухай, якщо пожертвуєш Богу це, що треба терпіти з конечності, перетвориться воно в чесноту і матимеш заслуги для твоєї душі.

Домінік зрозумів. Відтепер довірить Богові вибрати для нього покуту. І що Бог дозволить йому зносити - холод, тепло, чи образи... все прийме з любові до Нього. А зі свого боку буде слухатись Божого Закону і свого сповідника. Буде уважно молитися, пильно вчитися, далі умертвляти очі й цікавість, чинитиме ще більше добра своїм товаришам. Бог хотів, щоб він в чинив покуту так.

«НА ТЕ ОЧІ, ЩОБ ДИВИТИСЬ НА МАМУ!»

2008-10-31T05:28:00.000-07:00

Дон Боско, пишучи життєпис Домініка, часто плакав та присвятив цілий розділ, щоб згадати та описати схильність малого хлопця до умертвління й покути.

Очі в того розумного й чутливого хлопця були дуже жвавими. Хотів він всього навчитись та все побачити. Але, ціною великого зусилля, дивився він тільки на те, на що хотів дивитися. А все інше - мов би для нього не існувало. Спочатку не обходилось без труднощів - інколи й голова боліла від надміру зусилля, та все-таки він зумів подолати цікавість своїх очей.

Багато юнаків сьогодні може не розуміє важливості такого умертвління. Дехто може назве таку покуту перебільшенням, чимось глупим і презирливо відкине таку поведінку. Але один визначний педагог написав: «Знаю, що світ сміється з умертвління очей; але знаю також, що хлопцям, які не практикували такого умертвління, важко бути невинними та чистими в думках».

Домінік знав це добре.

- Очі є вікнами душі, - говорив він. - А через вікно входить те, чому дозволяється ввійти. А ми через вікна можемо впустити ангела або чорта і таким чином дозволити одному або другому панувати в наших серцях.

Проходячи в місті повз шатра для розваг (цього року він вже знову ходив до школи вчителя Бондзаніно), хлопці дивились з великою цікавістю на клоунів і магів, що там вихвалялись вмінням робити фокуси та різні кумедні штуки. Висіли там і афіші, що приваблювали людей на видовища. Домінік, однак, ніколи не затримувався, щоб дивитись на них. Він ішов, наче доріжкою через поля свого села.

- Та подивись і ти! - казали йому товариші. - Нащо ж Бог дав тобі очі, коли не хочеш дивитись на такі гарні речі?!

- Я хочу, - відповідав Домінік, - щоб в мене були очі на те, щоб дивитись в очі нашій Небесній Неньці, коли піду до Неї до Неба.

Домінік і в розмовах вмів умертвлятись.

Мовчанка в школі, в церкві, в залі для науки - досить трудна для хлопців, які находять сто причин, щоб про щось говорити з товаришами. Коли ідеться про мовчанку, Домінік, - отак свідчать про нього його приятелі, - був прикладом, який важко було наслідувати. А коли говорив, і хтось його переривав, не відповідав, вмів мовчати та вислухати співбесідника. Коли його ображали, він не відповідав, а прощав і погідно усміхався до тих, що сміялись з нього. Легко говорити про ті речі, але важко їх виконувати.

Є люди, з поганим характером і для них все не так, як мало б бути: хліб несолений, молоко несмачне, вода холодна, черевики завузькі... усе на світі не під їхній смак!

Мир та спокій в якійсь громаді, чи спільноті з такими типами зразу щезають. Невдоволення таких людей поширюється швидко, як чума. Щойно вирішилось щось, а вони вже буркочуть, а за ними й другі. Домінік, натомість, був іншим.

Дон Боско писав: «Він ніколи не скаржився на літню спеку, - тоді не їхалось в гори чи на море, - ні на холод узимку,- в Ораторії була єдина піч. Чи в погоду, чи в негоду, він завжди був веселим. Він вдоволявся тим, що давали йому їсти.

Та не тільки це. Він з кількома членами Братства створив гурток, що жартівливо звався «гурток черствого хліба». По обіді чи вечері вони затримувались в їдальні і збирали кусники хліба, що інші лишали по столах чи кидали на землю. Той хліб вони їли під час наступної вечері чи обіду. Він радо брав те, що інші відкидали. Тим, хто з того дивувався, він говорив: «їжа - великий дар Божий. На світі є такі люди, що з голоду вмирають. Не можемо псувати дар Божий».

Він дуже радо служив товаришам у чому тільки міг. Навіть, чистив їм черевики, одіж... А найбільше помагав хворим. І немов, щоб виправдатись, казав: «Кожен робить те, що може. Я не спроможний робити великі речі. Робити вмію тільки речі дрібні. Сподіваюсь, що Господь у своїй доброті буде ними задоволений ».

Вкінці розділу Дон Боско пише про Домінікові умертвління: «Не говорю вже про багато інших подібних таких діл».

Ми, що виросли в цьому атомному столітті, можливо, не погоджуємось ні з Домініком Савіо, ні з Доном Боско. Читаючи про деякі умертвління малого юнака, відчуваємо якусь ніби відразу, нам здається, що з погляду «гігієни» вони не були виправдані. Коли б ми таке сказали Дону Боско, що б він нам на це відповів? Думаю, його слова були б такими: «Правда, в 1885 р. ми не знали, що існують мікроби, як це знаєте ви тепер; ми не знали, що недоїдки можуть бути шкідливими для здоров'я того, хто їх споживає. Наука відкривала це поволі. Якби ми про це знали, не робили би так тому, що здоров'я - це дар Божий і не можемо його псувати. Можемо сказати що кожен робить те, що може і про що знає».

Великі святі з минулого показували нам, як треба покутувати і як треба умертвлятися. Свята Катерина своїми руками торкалась струпів прокажених; святий Карло і святий Людвик померли від чуми, заражені людьми, до яких спішили на поміч; святий Франціск обнімав та цілував прокажених. Вони також не знали нічого про «гігієну», але показували нам власним прикладом, як треба любити ближнього та Бога понад усе... Чи ж нині не засмучує нас факт, що незважаючи на це, що в багатьох юнаків руки чистісінькі, що харчуються вони відповідною їжею, що живуть у здорових приміщеннях, зате душі в них цілком спустошені та забруднені гріхом, самолюбством і неморальністю?

Так, треба зберігати гігієну тіла, але чому відкидати покуту, отой великий лік для здоров'я душі, що віддаляє, не допускає гріха?

Пресвята Богородиця, з'являючись пастушкам у Фатімі, плакала й просила: «Чиніть покуту! Покуту!... Покуту!... »

Мої дорогі, намагайтесь рости здорові й міцні, живіть так, щоб ваше тіло гармонійно розвивалось. Наслідуйте Домініка Савіо в умертвліннях і покуті, щоб також і ваша душа росла в ласці та в любові Божій.

Камілло Гавіо

2008-10-31T01:18:00.000-07:00

З недалекого містечка Тортони приїхав один чотирнадцятилітній хлопець. Був він блідий, ніби перехворів важкою хворобою. Спершись на стіну, дивився він на юнаків, що бавилися, і бачив стільки веселощів, чув стільки сміху та гамору, що захопився такою картиною. Юнаки, що бігали коло нього, питали: «Хто це такий?»

- Не знаю. Кажуть, що він з Тортони; вміє добре малювати та різьбити... Здається, що сам війт вислав його до Ораторії вчитися малярства.

Домінік підійшов до нього та сказав: «Здоров! Ти ще тут нікого не знаєш, правда?».

- І справді, я нікого тут не знаю, але мені подобається дивитися, як хлопці з охотою забавляються.

- Я називаюся Домінік Савіо, а ти?

- Ґавіо Камілло. Я з Тортони.

- Мені здається, що ти дуже сумний. Ти напевно тужиш за родиною. Таке буває зі всіма спочатку. Але перейде...

- Для мене все по-іншому. Я важко хворів на серце, мало не вмер. І ще тепер здоров'я моє слабке, бо повністю не видужв. а

- А хочеш видужати?

- Так, але для мене це другорядне, бо головне є чинити волю Божу!

Домінік поглянув на нього зі здивуванням і дуже зрадів, бо зрозумів, що Камілло - чудовий юнак. Він був би добрим членом Братства. Тому поговорив з ним про це та запросив на наступні загальні засідання.

- Ви розповіли мені гарні речі, - сказав на зборах Гавіо, - а що мені робити, щоб до вас пристати?

- Ось що! Ми хочемо стати святими, а для нас святість полягає в тому, щоб бути дуже веселими і точно сповняти наші обов'язки та чинити добрі діла ближньому.

Камілло став активним членом Братства та великим приятелем Домініка.

Через два місяці Ґавіо знову захворів на серце. Лікарі сумно похитували головами - нема жодної надії, що Ґавіо видужає. Під час забав Домінік відвідував його. Обидва говорили про небо. Коли ж здавалось, що Ґавіо от-от помре, Домінік попросив дозволу, бути при ньому в тих останніх хвилинах, але такого дозволу не отримав з огляду на його кволе здоров'я.

Увечері, 31 грудня, Дон Боско закликав Домініка й повідомив, що Ґавіо помер. Востаннє пішов Домінік відвідати свого вже померлого друга. Ґавіо лежав на ліжку блідий, як восковий, але поважний та величний. Домінік заплакав, потім прошепотів:«До побачення, Ґавіо. Я певен, що ти в небі готуєш для мене місце. Я й далі буду твоїм приятелем і молитимусь за тебе, доки Господь дозволить мені жити».

Смерть Ґавіо була великою втратою для Братства Непорочної Діви Марії. Усі члени довго молились за упокій його душі.

ДВА КОЛОСКИ НА ТІЙ САМІЙ СКИБІ

2008-10-31T01:17:00.000-07:00

Дон Боско пише про приязнь Домініка у той час з Іваном Массаля. Історія тієї приязні не є епізодом в його житті, а триває впродовж цілого його побуту в Ораторії. Іван Массаля народився недалеко Мондоніо, тому був земляком Домініка. Обидва приїхали до Ораторії того ж місяця і бажали стати священиками. Єдине, що їх різнило, це - вік. Іван був старший від Домініка на чотири роки, але справжня приязнь подолала цю перепону. Дон Боско бачив, як народжувалась та розвивалась їхня дружба і тішився таким явищем.

Розмовляючи між собою, вони мріяли про майбутнє, - як стануть священиками, як поїдуть у місії, де так багато людей чекає Божого світла, і про які так часто згадує Дон Боско. На жаль, це так і залишилось мрією. Домінік не мав терпіння: «Не досить говорити, що хочемо стати священиками. Треба, щоб ми почали готуватись до цього».

- Правда, - сказав спокійно Массаля. - Але не треба через це тривожитися. Намагаймося робити все, що можемо і на що вистарчає сил - Бог нам допоможе.

Прийшли дні Духовних Вправ, які два наші приятелі зробили з найбільшою увагою. По закінченню Домінік підійшов до Івана і сказав поважно:

- Слухай, Іване, я хотів би, щоб ми були справжніми товаришами.

- Хіба ж ми такими не є? - запротестував Іван

- Воно так, але я хочу, щоб ми були ще більшими приятелями, тому послухай мене. Коли побачиш якусь хибу в мені, або коли я роблю щось, що не подобається Богові, скажи мені. Згода?

- Добре, Домініку. Але за умови, що ти мені також скажеш, коли я чинитиму щось, що не подобатиметься Богові.

«Від того часу, - пише Дон Боско, - Савіо та Массаля стали дуже близькими товаришами, а їхня дружба була правдива та глибока тому, що була основана на чеснотах. І вони навіть змагались в тому, щоб давати добрий приклад у вчинках та словах, з наміром уникати зла та творити добро.

По поверненню з канікул Домініка зустріла несподіванка - Массаля «облачився» і тепер ходив в чорному підряснику – ознака того, що він вчиться на священика. Чи й для нього прийде колись такий день?

Проте через кілька місяців Массаля змушений був покинути Ораторію – важко захворів бронхітом. Спочатку він на це не зважав, сміявся та говорив: «Перейде!». Але гарячка і сильний кашель вказували на поганий стан здоров'я. Дон Боско дав знати родині, що Іван важко хворий. Юнак не хотів переривати науки, але Дон Боско змусив його вернутися додому, щоб відпочинок та відповідне лікування повернули йому здоров'я. Іван послухав отця, попрощався з своїм приятелем Домініком та подався додому. Проходили дні й деколи здавалось, що недуга подолана і Массаля повернеться до Ораторії, та хлопець знову почав сильно кашляти і був змушений залишитися вдома ще. Наспів березень, з'явились в небі ластівки, а здоров'я в Івана з дня на день гіршало. В безнадії написав він лист до Домініка, який Дон Боско переписує у біографії Домініка Савіо.

«Дорогий приятелю, думав, що в родині лишусь лише на кілька днів, а потім повернуся до Ораторії. Там я залишив усі мої шкільні речі. Але тепер бачу, що стан мого здоров'я дедалі гіршає. Лікар мене переконує, що мені вже краще, а я певен, що ні. Побачимо хто з нас двох має рацію.

Мені дуже жаль, Домініку, що я далеко від тебе, від Ораторії тому, що не маю тут так багато можливостей виконувати мої побожні практики. Втішаюсь, принаймні, приємними спогадами тих днів в Ораторії, коли ми разом готувались до Святого Причастя. Я сподіюсь, що ми, хоч далекі фізично, будемо близькі в дусі.

Піди до зали для навчання, до моєї лавки. Там знайдеш деякі мої зошити та «Наслідування Христа».

Зроби пакетик та вишли мені це все. Знайдеш «Наслідування Христа» на латинській мові і з італійським перекладом. Мені більше до вподоби читати оригінал на латинській мові, ніж переклад.

Бездіяльність приводить до нудьги, але що зробити? Лікар заборонив мені вчитися. Ходжу на великі прогулянки... по моїй кімнаті! Часто себе запитую: Чи я видужаю колись? Зможу повернутися до Ораторії? Побачусь знову з моїми друзями? Лише Бог один знає що зі мною станеться. Мені здається, що я таки готовий чинити Божу волю в усьому, що Він від мене жадатиме.

Якщо в тебе є якась добра порада, напиши її. Як твоє здоров'я? Не забувай за мене в твоїх молитвах, передусім коли приступатимеш до Святого Причастя.

Тримайся! Люби мене в Христі всім твоїм серцем. Якщо не доведеться нам прожити багато часу разом тут на землі, сподіваюсь, що зможемо втішатись милим товариством в небі, у вічному щасті. Привітай всіх моїх друзів від мене, передусім всіх членів Братства Непорочної Діви. Хай Господь буде з тобою!

Щиро тобі відданий, Іван Массаля».

Домінік прочитав лист, пішов до навчальної залі і зробив пакетик, як того приятель бажав. Тоді відповів на лист, в якому намагався заспокоїти товариша, адже з листа зрозумів, що той дещо пригнічений.

«Мій дорогий Массаля!

Твоєму листу я зрадів безмежно, адже ти сказав мені, що ще живий, а після твого від'їзду ми в Ораторії, не мали жодних новин від тебе, і я не знав як молитись, чи проказувати «Отче Наш» чи «Со святими упокой... »!

Одержиш ті речі, про які просив. Дозволь тобі нагадати, що Кемпіс є дуже добрим «приятелем» - старайся практикувати, що в ньому написано.

Ти прагнеш мати такі ж вигоди, як ми маємо тут, коли мова про молитву чи Літургічні відправи. Коли я в Мондоніо, в мене також напрошується таке ж бажання. Я міг надолужити, ідучи з гуртом хлопців у відвідини до Євхаристійного Ісуса в сільській церковці. Крім Кемпіса я читав «Скритий в Святій Літургії Скарб» блаженного Леонарда. Якщо й тобі здається, що це добра книжка, прочитай її.

Пишеш, що не знаєш чи повернешся до Ораторії нас провідати. У мене також напівпідірване здоров'я і все мені сповіщає, що я швидко наближаюсь до кінця моєї земної мандрівки. В усякім разі зробімо так: молімося один за одного, щоб ми обидва могли свято вмерти. Хто перший з нас піде до неба, хай приготує місце для свого приятеля, а якщо б прийшов його відвідати, хай візьме за руку та введе його до небесних палат.

Хай Бог завжди береже нас у своїй ласці й помагає нам стати святими, бо боюсь, щоб не забракло нам часу. Всі наші товариші очікують твого повернення до Ораторії й сердечно вітають тебе в Господі.

Твій щиро відданий приятель Домінік Савіо»

На жаль, лист Домініка не міг заспокоїти, чи потішити Івана. В середині травня стан його здоров'я погіршився. Парох уділив йому Найсвятіші Тайни, які Іван прийняв з великою побожністю. Через кілька днів, 20 травня 1856 року, Массаля помер.

Коли новина прийшла до Ораторії, Домінік плакав кілька днів. Дон Боско, зауваживши великий біль Домініка, написав: «Це уперше я бачив, щоб ангельське обличчя Домініка було засмучене з плачу й болю. Одинока його розрада - молитва за померлого Івана. Кілька разів чулось, як він казав: - Дорогий Массаля, ти помер і сподіваюсь, що будеш разом з Ґавіо в небі. А коли вже я піду приєднатись до тебе в небесному щасті?

Ця втрата виявилась дуже болючою для чутливого серця Домініка і навіть здоров'я його постраждало через це».

Іван Массаля помер 20 травня 1856 року. Незабаром прийде і день смерті Домініка - 9 березня 1857 року.

АНГЕЛИ НА ШЛЯХУ

2008-10-31T01:16:00.002-07:00

В житті Домініка Савіо відбулись деякі події, які ми сміливо можемо назвати «надзвичайними». Не знати, чи добре це, чи зле про них розказувати, бо коли прочитати про деякі надприродні події в житті святих, напрошується запитання - чи можемо ми їх наслідувати? Вони були святі, а ми хто? Такий погляд є помилковим і веде нас до лінощів. Домінік не був святим з народження, він таким став завдяки власним зусиллям, а також дякуючи ласці Божій. Те, що ми розповіли підтверджує цю правду. І закінчуючи цю біографію, мусимо, хоча б заради справедливості та об'єктивності описати деякі надприродні події в його житті.

Одному рільникові, що його питав: «Не боїшся ходити сам через поля?», Домінік відповів: «Я ніколи не є сам - мій Ангел Хоронитель йде зі мною».

Так навчила його мати ще змалку: «Пам'ятай, Домініку, що коло тебе стоїть твій Ангел Божий. Ніколи не ображай його гріхом, проси в нього помочі, коли її потребуватимеш».

Сталось так, що Раймонда, наша сестричка, впала у ставок і почала тонути, - писала Домінікова сестра Тереза, - а Домінік, який був молодший від неї, кинувся у воду і її врятував.

- Як же ж ти, такий малий міг врятувати її? - запитав у нього якийсь чоловік.

Домінік відповів: «Я однією рукою тримав Раймонду, а другою - держався мого Ангела Хоронителя».

Одного разу Домінік попросив батька взяти його з собою на базар до ближнього села. Але той був ще замалим.

- Ще не можеш іти так далеко і на цілий день, - говорив йому батько. - Я не можу нести тебе, бо мушу купити багато речей.

- Та візьми мене, таточку, - благав Домінік. - Побачиш, що зможу йти сам.

Батько дозволив. Пішли вони, роздивились на базарі, накупили багато потрібних речей і пополудні повертали додому. Домінік ходив цілий день, тож тепер не міг стояти на ногах.

- Тату, я змучений.

- А що я тобі казав?, - відповів батько, в якого на плечах були великі клунки. - Що ж тепер зробимо?

Але ще не встиг він закінчити, як прибіг до них один кремезний парубок. З усмішкою на обличчі запитав:

- Ти вже не можеш йти далі, хлопчику? Ходи сюди, - сказав він, беручи малюка на плечі.

Батько Домініка знав всіх рільників в околиці, але не міг пригадати, звідки був цей парубок. Дійшовши додому, Карло Савіо скинув клунки і обернувся з наміром подякувати чемному парубкові, але того вже не було! Задумався він: «Що ж то за сильний чоловік, що зник, як дим?»

Згадав тоді батько, як парох оповідав історію про сина Товита, якого в дорозі супроводжав ангел...

Пройшли роки і Домінік вже ходив до Ораторії. Здоров'я його не було дуже міцним, тому Дон Боско вирішив відіслати його додому на відпочинок. Домінік одразу написав листа, в якому повідомляв, коли приїде до Кастельнуово. Призначеного дня приїхав він до Кастельнуово, думаючи, що батько на нього чекатиме. Однак, лист, написаний кількома днями раніше, ще не дійшов, і хлопця ніхто не зустрічав. Треба було йти самому пішки до Мондоніо.

Мама Бріґітта обняла свого сина та почала йому докоряти:

- Чому ж ти не написав нам коли приїдеш? Ти пішки прийшов? Сам, з таким важким клунком...

Домінік усміхнувся і сказав:

- Та я ніколи не був сам. Як тільки приїхав до Кастельнуово, на мене вже чекала якась гарна пані. Вона запитала куди я простую, я відповів. Виявилось, що і вона йде до Мондоніо тим самим шляхом. Ми пішли разом. Та пані допомогла мені, навіть, нести мій клунок.

- Якась пані? Чому ж ти не запросив її до нас? Треба було їй подякувати.

- Я так і хотів зробити, але як тільки ми увійшли в село, вона кудись зникла. Це мене здивувало.

ШІСТЬ ГОДИН ЗАПІЗНЕННЯ

2008-10-31T01:16:00.001-07:00

ШІСТЬ ГОДИН ЗАПІЗНЕННЯ

В другій годині пополудні по Ораторії блискавкою пролетіла вістка: Домінік Савіо зник, його нема ніде в Ораторії!

- Він був на сніданку?

- Ні, він не снідав. Я знаю, бо він сидить коло мене в їдальні.

- А в школі був?

- Не було його і там. Був відсутнім на всіх лекціях. Вчителі нічого не знають.

- А він часом не захворів?

- Ану, загляньмо до спальні.

Ліжко Домініка застелене і його нема.

- А може вчиться в залі для науки! - І там нічого.

- Та може Дон Боско відіслав його додому на відпочинок. Але тоді він повідомив би про це вчителя.

- Ходімо до Дона Боско, напевно, він знає де Домінік.

Дон Боско задумався на хвилину, потім сказав спокійно з усмішкою на устах:

- Заспокойтесь, я знаю де він.

Зійшов він сходами до ризниці, а звідси -в святилище. Там стояв Домінік, з однією рукою на аналої, а другою - на грудях.

Отець підійшов до хлопця і покликав його. Домінік не ворухнувся. Тоді схопив його за руку й делікатно потряс ним.

- Служба Божа вже закінчилась? – обернувшись,спокійно запитав Домінік.

- Дивись, котра вже година - друга пополудні.

Домінік збентежився, засмутився через довге запізнення і вибачився.

- Іди тепер обідати, - сказав коротко Дон Боско. - Якщо тебе будуть питати, де ти був, скажи, що я вислав тебе до міста з дорученням.

У неділю, після Служби Божої, всі хлопці виходили з церкви, а Дон Боско, звичайно, ще довго молився в ризниці. І ось чує, хтось з кимось говорить за престолом. Пішов він подивитись, що діється і побачив Домініка, який дивився на кивот і з небесним усміхом говорив до Ісуса, затримувався, наче б слухав якусь відповідь, потім знову говорив. Між іншим таке говорив: «Так, Господи, я Вам вже сказав і знову кажу: я Вас люблю й хочу любити аж до смерті. Так! Краще смерть, ніж гріх!»

Дон Боско, який вже бачив Домініка в захваті після Святого Причастя, покликав його і запитав:

- Домініку, ти часто спізнюєшся вранці. Що з тобою?

-Я сам не знаю. Я гублюсь і не можу слідкувати за часом молитви. Мені здається, що бачу такі гарні речі, що години минають, як секунди! - відповів Домінік з усією простотою

ПО ТЕМНИХ ВУЛИЦЯХ

2008-10-31T01:15:00.001-07:00

ПО ТЕМНИХ ВУЛИЦЯХ

Місяць грудень. Дрібний сніг покрив вулиці міста Турина. Вже ніч і поволі починають засвічувати нафтові лампи. Дон Боско працює у своїй кімнаті за столом - відписує листи, готує книжечку до друку... Раптом хтось злегка стукає в двері.

- Прошу! Хто там?

- Це я, - каже Домінік входячи.

- О, Домініку! Що тобі треба?

- Ходіть швидко зі мною - треба зробити добре діло.

- Тепер уночі? Куди хочеш мене вести?

- Поспішіть, Доне Боско, поспішіть...

Дон Боско вагається, але один погляд на Домініка, якому немає ще й чотирнадцяти, і він розуміє, що справа серйозна і невідкладна. Зауважує також, що хлопець не просив, не благав, а велів, наказував. Зваживши все, отець встав, взяв в руки капелюх, вийшов за Домініком.

Юнак квапиться й по сходах і на подвір'ї. Іде до однієї вулиці, завертає в другу, третю. Не говорить ані слова. Тими темними вуличками і провулками він прямує вперед, незважаючи на темряву, аж поки не затримується біля невідомих дверей. Не дивиться він ні на номер будинку, ні навколо, наче впевнено знає, куди йшов. Рішуче відкриває двері, перед якими став, піднімається по сходах, а за ним - Дон Боско, спочатку на перший поверх, потім на другий, доки на третьому не зупиняється перед одними дверима. Домінік стукає в них і говорить до Дона Боско: «Тут маєте увійти Ви, Отче». А сам спускається сходами вниз.

Двері відчиняються, з'являється жінка, яка, помітивши священика, підносить руки вгору зі словами: «Це Вас Бог прислав! Швидше, швидше, бо мій чоловік мав нещастя вже давно покинути віру... А тепер умирає і хоче висповідатись».

Підійшовши до постелі хворого, Дон Боско бачить його - переляканого, майже в розпачі. Отець утішає вмираючого, сповідає та дає розгрішення. Через лічені хвилини чоловік помирає.

Минуло кілька днів, а Дон Боско все ще перебуває під враженнями тієї події. Звідки Домінік міг знати про того хворого? Кличе хлопця до себе: «Домініку, ти кілька днів тому, ввечері, завів мене до того хворого... Хто тобі сказав, що він вмирає і взагалі, що він хворий? Звідки ти взнав про нього?»

Тоді сталось щось таке, чого Дон Боско не сподівався. Домінік поглянув на отця засмучено і почав плакати. Тоді зрозумів Дон Боско, що в Ораторії у нього хлопець, який говорить зі Святим Богом.