пʼятниця, 31 жовтня 2008 р.

ДИВНИЙ ПРОСТУПОК


Вечоріло. Карло Савіо не працював у себе в кузні цілими днями, а був у полі, де важко порав сапою та мотикою тверду ріллю. Тре­ба було сіяти зерно, садити ярину, бо не мав багато роботи коваля в невеличкому селі Муріяльдо. Сюди він переселився через обмаль праці в селі Ріва ді К'єрі, де проживав раніше.

Додому тепер завжди повертається втомлений і рясний піт спливає по зморщеному чолі. Йому та родині не вистачає заробітку на прожиття і злидні заглядають у їх вікна мало не щодня.

П'ємонт, область італійського королівства, в склад якого входило Муріяльдо, оголосив у 1848 р. війну Австрії, тому власті кличуть на війну всіх мо­лодих та накладають на населення високі податки. Ще кілька тижнів і настане пам'ятний 1849 рік. Поля в Муріяльдо не втішають «славою» врожайних, тут росте мало пшениці та жита і селяни дуже пригноблені високими податками. Отакі - то думки снують в голові Карла Савіо в дорозі додому. Йому вже не­ далеко до того місця, де доріжка повертає, і він при­гадав собі, що там на нього чекає, як і кожного дня, його синочок Домінік.

Ось він! Вже біжить хлопчина з радісним окли­ком назустріч батькові, бере його за руку та хоче нести мотику, але батько зупиняє його своїми м'я­зистими, мозолистими руками.

Вони тепер обидва простують додому, де мама Бріґітта, поклавши на стіл теплі страви, жде їх у дверях.

І так бувало завжди - весною, влітку, восени, взимку - чи вертався батько зі своєї кузні, чи з поля.

Батькові пригадуються слова, що йому безліч разів доводилось чути і здавалось неймовірним, що шестилітня дитина може так мудро гово­рити: «Тату, які ви втомлені! Ви на мене працюєте, а я такий пустун! Але я буду молитися до Все­вишнього, щоб Він благословив вас міцним здо­ров'ям, а мене - щоб став слухняним».

Пустун? Та коли ж Домінік був пустуном? Карло Савіо не може пригадати собі щось таке, чим би Домінік дуже провинився. Про які тут «ви­тівки» може йти мова?

Коли вони вже були в кухні, Домінік приніс батькові стілець і сів йому на коліна. І ось обід готовий. Домінік, сівши за стіл, перший підводить руку, щоб перехреститись.

Карло собі пригадує випадок, як Домінік ніби «провинився», і в той час, цей його вчинок не вида­вався добрим. Одного разу зайшов до них несподівано якийсь перехожий, а тому, що вже була пізня пора, Карло за­просив його сісти з ними до вечері. Незнайомий сів за стіл та зразу ж почав їсти. Домінік негайно відійшов від столу, щоб їсти в кутику. Карло не хотів, з чемності до гостя і в його присутності докоряти Домінікові, але, коли гість пішов, він запитав сина, чому він так негарно повівся при вечері. Домінік відповів: «Той чоловік – ніякий не християнин, бо не перехрестився при вечері, тому недобре було мені біля нього сидіти!»

Це була єдина «провина», яку вчинив Домінік!

ПРИЯТЕЛЬ В ЧОРНІЙ ОДЕЖІ


Парохом в Муріяльдо був о. Іван Дзукко, який був добрим та розумним священиком. Коли призначили йому, по рукоположенні, парафію в селі Муріяльдо, він був мило вражений родиною Савіо: Карло був доброю людиною, а його дружина - справжня ангельська душа! Походили вони із су­сіднього села Мондоніо і жили вже кілька років в Ріві ді К'єрі, коли в 1842 р. прийшов на світ Домінік. Потім, через обмаль праці в селі, всі вони перейшли жити до Муріяльдо. Карло був добрим ковалем, але мусів доповняти скромний за­робіток у кузні працею на полі, як рільник. Мама Брігітта клопоталась удома, а у свій вільний час «кравцювала». Це була проста, працьовита і розум­на жінка, яка виховувала своїх дітей в любові до Бога і праці.

Отець Іван часто бачив, як Домінік, тримаючись шорсткої мозолистої батькової руки, йшов до церкви. Досі він не мав нагоди поговорити з хлоп­чиною, та зимою 1847 р. довелось їм обом стати приятелями. Було це так - отець щодня вранці ходив до церковці відправляти Службу Божу. Одного дня він був тро­хи зажурений: «Чи прийде хтось нині до церковці в такий мороз, в таку сніговію?»

Здаля йому здавалось, наче побачив перед две­рима щось таке, що виглядало як сірий клунок. Що ж це таке може бути? - подумав він.

З цікавості, мимоволі прискорив свій хід. Побачив він замість клунка хлопчину, що, спершись головою об двері, тихо молився. Це був Домінік! Отець дуже здивувався.

- Що ж тут робиш, Домініку, в таку холодну погоду? - запитав він.

Домінік стрепенувся. За той час, коли молився навколішки перед дверима, він закоцюб від морозу.

- Та жду, - відповів він, - отче, на Святу Літургію!

- Заходь до середини, - сказав йому парох. - Але ж студінь!

Саме цього року Домінікові йшов п'ятий рік і він вже навчився відповідати та служити до Служби Божої.

Відтоді-то о. Іван та малий Домінік стали при­ятелями. Коли стрічались на дорозі, хлопчина радо приступав до свого пароха. Домінік часто чекав на о. Івана біля церкви перед Службою Божою.

«Чи дощ, чи сніг, чи свято, чи будень - писатиме пізніше о. Іван, - Домінік приходив до церковці».

У своїх особистих записах отець ще додав: «Ось хлопчина, на якого можна покладати великі надії. Дай, Боже, аби до великих діл стелився йому шлях!»

ДО ШКОЛИ


У 1848-ому році відбуваються великі події. Ко­ролівство П'ємонту оголошує війну Австрії, до складу територій якої входила велика частина Північної Італії. Це вперше вся Італія бореться за свою неза­лежність (в той час Італія ділилась на кілька «держав»). Всюди юнаки граються у «війну», та, на справжньому фронті, йдуть перші бої з першими перемогами в користь Італії. Відтак... по­разки! Війна проти Австрії не увінчалась успіхом для Італії, король був змушений капітулювати та піти на виг­нання. Люди, однак, продовжують працювати, щоб після невдалої війни відбудувати та підняти з руїн свій край.

Восени, того самого року, Домінік починає ходи­ти до школи. Простує він до маленької сільської школи з торбиною зі звичайного полотна, в якій лежать дві книжки та зошити. Школа складається лише з двох класів, в яких вчить єдиний учитель - о. Іван. Однокласники Домініка, як і він, сільські хлопці, що більше привикли орудувати лопатою та мотикою, ніж читати й писати, тому вони дуже неспокійні в лав­ках і їм важко бути уважними.

Тими днями на пагорбах закінчувався період виноградного збору: діжки й кошики, наповнені достиглими гронами винограду, находять шлях до вогких пивниць. Відтак тума­ни починають лягати на долини та пагорби, сніг покри­ває все своїм білим одягом, але Домінік продовжує ходити до школи та вчитися.

Нам, очевидно, приємно було б дізнатись про надзвичайні події в житті Домініка. Але його життя було просте, без видумок. Воно складалося зі звичайних подій, проходило у виконуванні щоден­них обов'язків, полягало в тому, щоб постійно добре готуватись до лекцій.

Отець Іван, згадуючи по кільканадцятьох роках перший шкільний рік Домініка, писав: «Також і він, коли прийшов час, почав ходити до школи і то­му, що був розумний і пильно виконував свої обов’язки, відзначався в науці найкращими оцінками. Він був змушений силою обставин мати за друзів та однокласників ледарів, але я ніколи не бачив, щоби він з ними сварився! А коли доходило до якоїсь су­перечки, він з терпеливістю зносив образи від то­варишів, аби потім відступити набік. Не па­м'ятаю, щоб він колись брав участь в небезпечних за­бавах чи пустував у класі. Деякі намовляли його ро­бити шкоду стареньким, красти чужі овочі, наносити шкоду на полях, але він з рішучістю картав своїх друзів за такі вчинки й наміри, та ніколи не чинив того, до чого його намовляли нечесні однокласники».

Прочитаймо вдруге ті рядки: «Юнаки - ледарі..., не­безпечні місця для гри..., пустувати в школі..., насміхатись зі старших..., красти овочі..., наносити шкоду... ». Це, практично, щоденні й вічні «подвиги» учнів-ледарів в цьому світі.

А що скажемо про Домініка Савіо? Він «не брав участі»! Це лише три звичайнісінькі слова, але для їх сповнення треба справді великого героїзму. Це був великий подвиг для Домініка під час першого шкільного року. Йому, як і всім юнакам на світі, до­водиться зустрітись уперше з лихими товаришами. Та на відміну від них, він спроможний завжди «з терпеливістю зносити образи», «картати за такі лихі наміри», «не брати участі в поганих ділах». Од­ним словом, він ніколи не піддавався, а завжди виходив переможцем в боротьбі проти зла та лиходійства.

Пройде не один рік... і були такі, котрі спочатку ставали переможцями, як і Домінік, але пізніше їх долала злоба і вони служать їй, а не добру. Домінік і надалі перемагатиме ворожі сили пекла. Тому нині ми вшановуємо його як Святого, бо він завжди вмів виходити переможцем в боротьбі проти зла !

Але о. Іван забув нам записати з тих часів таку подію. У школах, зазвичай, для утримання дис­ципліни треба було багато разів користуватись «доброю різкою». Це не було дивним, такі були звичаї в школі. Одного дня, два учні посвари­лись між собою і почали погано поводитись у класі. Отець Дзукка зганив покарав їх. Коли вони почали плакати, Домінік і собі почав плакати. Това­риші спитали Домініка: «Чому ж ти, Домініку, плачеш?»

Домінік відповів: «Я радше волів би, щоб Отець мене покарав, замість вас».

«ТА Ж ЙОМУ ТІЛЬКИ СІМ РОКІВ!»

Йшов 1849-ий рік. Чи трапилось щось нове в тому другому для Домініка шкільному році? Так! Було це 8 квітня. В тих часах можна було приступа­ти до Першого Святого Причастя лише на дванад­цятому році життя, рідше на одинадцятому. Але одного дня, коли о. Іван розмовляв з іншими сусідніми парохами, він сказав: «У мене в парафії є дуже розумний та побожний хлопчина. Йому лише сім років. Чи можна його допустити до Першого Святого Причастя?»

«Ті священики хотіли бачити хлопця і поговорити з ним. Були вони вельми здивовані з його мудрості та палкого бажання прийняти Ісуса, утаєного в Пресвятій Євхаристії, - писатиме пізніше о. Іван. - По розмові з ним, ті самі парохи не мали нічого проти, щоб отой семилітній хлопчина присту­пив до Першого Святого Причастя».

Тоді о. Іван покликав Домініка та повідомив йо­му, що він вже восьмого квітня може вперше прий­няти Ісуса в Пресвятій Євхаристії. Та коли по селі розійшлася ця новина, дехто почав протестувати: «Домінік Савіо до Першого Святого Причастя? Та ж йому лише сім років!»

Домінік доказав всім тим, котрі думали, що парох помилився, коли дозволив йому так рано при­ступати до Причастя, що на сьомому році життя, можна гідно прийняти Ісуса в Пресвятій Євха­ристії. Він тепер часто йшов до церкви, щоб там помолитися та розмовляти з Христом. У Велику Су­боту 1849 р. всі дзвони радісно задзвеніли, звіщаючи Христове Воскресіння! Мама Брігітта пильно виконує домашню роботу, щоб хата якнайкраще виглядала в день Празника. Це буде подвійний празник цього року, з огляду на те, що це великий пам’ятний день в житті її сина. Домінік старається дещо помогти матері, а коли бачить, що вона сідає на крісло, аби трішки відпочити, приступає до неї й каже: «Мамо, ви вже знаєте, що я завтра прийму Ісуса. Простіть мені всякі неприємності, що я вам учинив. Обіцяю кра­ще поводитися; буду уважнішим в школі, бу­ду більш слухняним та чемнішим».

Мама Бріґітта ніколи не зазнала неприємностей від свого синочка.

- Не журись, Домініку, - заспокоювала вона його, - проси Ісуса, щоб Він зберіг тебе добрим та молись за мене і тата».

ЗУСРІЧ ТА «СОЮЗ ДРУЖБИ»


Прийняття Першого Святого Причастя було та­кою великою подією, що не відбувалось воно в ма­леньких сільських церковцях, розкинених на пагорбах, а всі сходились до великої церкви св. Андрія, найбільшої в околиці села Кастельнуово. Батьки причасників, пишаючись своїми довгими та густими вусами, сходили вузькими стежками і зустрічались вже на широкій дорозі, що вела до матірної церкви. Всі дивувались, коли довелось їм побачити Карла Савіо з тим його малим та блідим синочком. Церква була прикрашена і вся освітлена, як ніколи під час року. Люди сповідалися та моли­лися, потім співали св. Літургію, під час якої старші й молодші приступали до Св. Причастя.

Домінік, згадуючи цей день, казав: «Це для мене був справді великий, найкращий день в моєму житті».

Повернувшись додому, написав він непевною рукою семилітнього хлопчини, але сильною і рішу­чою волею, таке:

Постанови мого Першого Святого Причастя:

1. Сповідатимусь часто і причащатимусь кож­ного разу, коли мені на це дозволить мій сповідник.

2. Шануватиму святкові дні.

3. Моїми друзями будуть Ісус та Марія.

4. Краще смерть, ніж гріх!

Пройдуть роки. Домінік, на жаль, упокоїть­ся в Бозі ще в молодому віці. Він не матиме часу написати, як інші святі, багато гарних та глибокозмістовних книг про Бога, про релігію, про святість…

Все, що вийшло з-під його пера, це тільки кілька рядків, ба, й вони написані ще невправною ру­кою другокласника. Оце його «союз дружби» з Ісусом.

Передав він цей свій союз всім юнакам у світі!

БОСОНІЖ ДОВГОЮ ДОРОГОЮ


Проминули два роки. Всі товариші Домініка, покинувши олівець і зошити, взяли в руки лопати та мотики, щоб домагати батькам у полі. Домінік, натомість, був ще такий малий і одночасно виявляв таку мудрість та пильність в науці, що було б дійсно великою шкодою марнувати його талант у винограднику в селі. А вищих класів в школі Муріяльдо не було. Треба було йти до школи в Кас­тельнуово, що знаходилася на відстані, за місцевим поговором, «двох миль», тобто п'ятьох кілометрів від Муріяльдо. В тодішньому 1850-ому році ще не їздили автобуси.

Що ж робити? Отець Іван, парох, запропонував батькові й мамі Домініка таке: «Та залиште його у мене. Хай повторить один рік, а я, тим часом, нав­чу його дечого... і потім побачимо, чи змо­жемо найти якесь інше рішення».

Таким чином, повторив Домінік шкільний рік, хоч завжди був першим в класі. Потім повторив знову і другий клас, і, в результаті, знав все краще за своїх товаришів. Поряд з розумом, гартувалось також і тіло.

Йому вже десять років. Повторювати кілька разів той самий клас не можна було, але очевидним було, що не для нього праця в полі. «Що ж ро­бити?», - запитали його і він дав таку відповідь: «Якби мені крила, я б щодня літав до Кастельнуово в школу... ».

Батько вирішив: буде його син ходити в школу до Кастельнуово, незважаючи на далеку дорогу!

Закинувши черевики на плече, Домінік почав хо­дити до «вищої школи». П'ять кілометрів перед обідом і п'ять по полудні, вертаючи. А мав він лише десять років! Не було тоді асфальтованих доріг, були звичайні, польові, биті. Восени падав дощ, зи­мою лежав сніг, шаленів вітер, а влітку пекло сонце... Ідучи дрібними кроками, Домінік повторював собі те, що чув у школі, бо через ті десять кілометрів та через різні шкільні завдання, у нього не було багато часу, щоб вчитися вдома.

Отець Олександр Алльора, учитель Домініка в Кастельнуово, писав про свого учня: «В науці він робив значний поступ вперед і займав серед учнів перше місце. Отримував добрі оцінки не лише через те, що в нього була добра пам'ять, але й через те, що мав велику любов до науки і чеснот».

Рільники, що працювали на полях, запитували себе: «Чий це хлопчина? Куди ж він отак сам іде щодня?»

- Це ж син Карла, коваля з Муріяльдо. Він до школи йде.

- До школи?! - охкав дехто зі старших хлібо­робів. - А не вистачає та, що в Муріяльдо? Ким же хоче він стати?

- Та кажуть, що він ніби-то хоче стати свяще­ником.

Одного дня йшов тією самою дорогою якийсь чоловік з Муріяльдо. Стрінув він Домініка і за­питав його:

- Ти не боїшся іти сам через ті ліски і поля? І що було б з тобою, якби ти, не дай Боже, натрапив на якогось розбишаку чи лиходія?

- Я ніколи не є сам, - відповів Домінік. - У ме­не збоку завжди мій Ангел Хоронитель.

Сторонній рільник став, наче ошелешений і додав:

- А не виснажує тебе ота довга дорога? Де­коли так спекотно.

- Ні! Я ніколи не втомлений, бо працюю для такого Пана, що добре платить.

- Ти працюєш? А чи міг би я знати для кого?

- Для самого Бога, що винагороджує навіть за горня води, яке, з любові до Нього,

подаси спраглому.

Той рільник, з яким стрінувся Домінік, пізніше безліч разів розповідатиме про свою зустріч з Домініком

НА ХОЛОДНІЙ РІЧЦІ


Домінік почав ходити до школи в Кастельнуово влітку, а спека тоді була шалена! Одного дня, по науці, підійшов до нього товариш і запропонував: «Підеш нині з нами?»

- Куди і за чим?

- На річку плавати.

- Та я маю вернутися додому.

- Ми теж, але не будемо довго... В холодній воді відсвіжимося і апетит в нас пробудиться. Добре нам там буде. Ходи!

Домінік, вагаючись хвильку, пристав до своїх друзів. За селом, між полями та попід високими топо­лями, вилась річка з холодною водою. Юнаки роздяг­нулись і кинулись у воду. Домінік тішився, але не довго, бо його друзі почали вести погані розмови, розповідати непристойні жарти, і йому важко стало на душі. По кількох хвилинах він вже був на дорозі додому, хоч його товариші продовжували купатися і кликали його, щоб залишився з ними.

Вдома розповів він мамі про все й запитав її, чи він добре зробив, що пішов купатися, чи ні. Мама сказала йому, щоб він більше не ходив на річку з тими товаришами, бо така розвага є небезпечною, адже можна було втопи­тись! А щонайгірше, в таких обставинах можна було через гріх стратити ласку Божу.

Домінік послухався матері і постановив не йти більше купатися на річку. Наступного дня товариші знову підійшли до нього:

- Підеш сьогодні з нами ? - запрошували во­ни.

- Ні. Там небезпечно.

- Та де ж небезпечно?! Навчимо тебе добре плава­ти... Ходи!

- Ні, не піду, бо як буду з вами, напев­но доведеться мені образити Бога.

- Хто ж тобі такі дурниці наплів? Дивись, усі ходять.

- Це ще нічого не означає. Запитаю у мами дозволу, і якщо вона погодиться...

- Ти дурний, чи що? Казати про це мамі?! Якщо б наші батьки дізналися, що йдемо купатися, ой, то була б тоді справжня халепа!

- Якщо наші батьки невдоволені цим, значить, що ми зле чинимо, тому не піду я з вами. Ви вже минулого разу мене намовили й обманули та ще й пробуєте мене знову підвести. Я думаю, що і ви добре зробите, коли не підете купатися.

Саме так умів Домінік дати добру відповідь своїм товаришам і поступити, як сам хотів, а не як інші наказували, на відміну від бага­тьох, що під впливом лихих товаришів, стають наче мишкою у кігтях кота.

СНІГ У ПЕЧІ


Іти щоденно десять кілометрів пішки було ба­гато для такого малого й тендітного хлопця, як Домінік. Одного дня Карло Савіо вирішив пересели­тись до Мондоніо. Раніше він вже двічі був змушений міняти села, в яких жив: спершу Мондоніо на Ріву ді К'єрі, потім останнє на Муріяльдо. В Мондо­ніо також була своя вища школа, така сама, як в Кастельнуово, і Домінікові, в такому разі, не треба щодня долати десять кілометрів. Крім того, в Муріяльдо не було достатньо праці, тому треба було її шука­ти в іншому місці.

Домінік пішов попрощатися зі своїм парохом о. Іваном, зі своїми товаришами, увійшов ще раз в сільську церковцю, в якій навчився любити Ісуса. Відтак, разом з батьками, від'їхав в нове село.

В Мондоніо вони не були чужинцями, бо тут мешкала їхня численна родина. Домінік найшов нового учителя – отця Кульєро і також нових товаришів. Хлопець з охотою продовжував вчитися. Серед його товаришів був один тямущий та добрий хлопець - Франціск Дезідеріо. Вони сердечно подружилися.

Отець Кульєро зразу збагнув, що Домінік дуже здібний і сподобав собі його. Всі любили Домініка. Але в їхній школі, як і у всіх інших школах, було чимало розбишак, що вчиняли різні пустощі. Отець Кульєро був строгим учителем і палицею вмів тримати збиточників в дисципліні. Декому навіть по­грожував, що вижене зі школи. Взимку школу обігрівали піччю і часто було більше диму, ніж тепла. Кожний учень мав принести поліно, яке потім кидали в піч. Одного дня о. Кульєро запізнився. Надворі було холодно, лежав сніг, і в школі не було тепло. Два збиточники, що вже були у «чорному списку» отця, порозумівшись між собою, вийшли з класу і незабаром повернулися. Вони нанесли, скільки змогли, снігу і кинули його в піч. Піч почала диміти більше, ніж звичайно, а потім, з неї струмком почала випливати вода і розливалась по всій підлозі. На це надійшов отець Кульєро. Угледівши дим і воду на підлозі, підійшов до печі і підніс покришку. З гнівом обернувся він до учнів:

- Тепер нам буде тепло, еге ж? Хто це таку дур­ницю утнув?

Ті, що були винуваті, перелякались: коли хтось зрадить їх, напевно будуть видворенні зі школи. Що робити? Порозумілись вони поглядами між со­бою і тоді один з них встав та вказав пальцем на Домініка: «Він це вчинив!»

Другий збиточник також встав і додав: «Так, це він, це він винуватий!»

Отця Кульєро наче громом вдарило: «Домініку, це ти таке зробив? Таки ти? Я ніколи не сподівався такого від тебе!»

Домінік в тій хвилині добре не зрозумів про що тут йдеться. Він теж запізнився до класу через сніг і не побачив, що сталося. Лише згодом зрозумів: піч, сніг... Він підводиться з лавки, червоніє, огляда­ється, але жоден з однокласників не боронить його. Ніхто не має відваги сказати правду, тому що вину­ватцями є кремезні хлопці, котрі не вагалися, коли треба було доводити «свою правоту» навіть п'ястуками! Учитель, опам'ятавшись, сказав: «Маєш щастя, що ти вперше провинився, інакше, я не вагаючись прогнав би тебе зі школи!»

Домінік стоїть з похнюпленою головою, стискає пальці. Вистачило його одне слово і справжні винуватці були б викриті. Але учитель казав: «Якби не перший проступок, відразу б прогнав зі школи». Ні, він не хоче, щоб його товариші були вигнані зі школи. Отець велить Домінікові кляньчати посере­дині класу на мокрій підлозі по закінченні лекції, однак, ті, що все бачили, не можуть далі мовчати. Справа тут не в тому - бути зрадниками, «шпигуна­ми», чи ні! Тут треба бути справедливими. Підхо­дять вони до вчителя і розкривають перед ним всю правду.

Отець Кульєро знову не може не дивуватись:

- А чому ж ти тодіТа ти міг сказати

Наступного дня, отець, трохи зніяковіло, через те, що безвинно покарав Домініка, кличе його до себе: «Чому ж ти не говорив, що ти невинен?»

Домінік усміхнувся і сказав: «Та облиште вже... Я подумав про тих, що були винуваті. Якщо б їх викрили, прогнали би зі школи, а я цього не хотів. Я теж думав про Ісуса. І Його з­винувачували несправедливо... »

Священик не відповів нічого, але зрозумів, що такого здібного й побожного хлопця не можна залишати в його сільській школі. Подумав він про Дона Боско: ось саме той, хто напевно спроможний вивести Домініка у «великі люди».

ВІСІМ ХВИЛИН, ЩОБ ВИВЧИТИ НАПАМ'ЯТЬ ОДНУ СТОРІНКУ

Дон Боско походив зі села Кастельнуово. Коли він став священиком, то відкрив за містом Турином, там, де звичайно вішали засуджених на смерть і де тепер стояла убога хатинка, свою так звану «Ора­торію» - невеликий домик, в якому бідні та сироти знаходили притулок. Тут вони могли молитися та вчитися. На початку здавалось, що він збирає до себе тільки розбишак та гульвіс. Тому поліція часто кружляла близько будинку, підозрюючи щось незаконне, бо, чуючи голосний крик та ве­реск, гадали, що от-от вибухне якась революція! Але з часом в Турині почали з пошаною і зацікав­ленням говорити про юнаків Дона Боско. Потім розійшлися чутки, що за тими мурами, на тих подвір'ях, де панували радощі та крик, Дон Боско заснував «фабрику священиків».

І справді, священики висилали до нього бідних юнаків, що не могли вступати до семінарій, бо не мали чим платити за вступ та підручники. Він же відкрив для таких школу. Отець Кульєро був земляком Дона Боско і добрим його приятелем, тому ду­мав, що Домінік Савіо в школі Дона Боско міг би продовжувати своє навчання. І ось, коли одного дня не мав в школі лекцій, подався до Турина. Дон Боско радо прийняв його, бо вони знались ще з тих років, коли разом були в семінарії.

- Друже мій, - привітався з ним Дон Боско, - як приємно тебе бачити. Що ж поробляєш в місті?

- Я прийшов подивитись, як ти живеш між тими твоїми шибениками! Я хочу принести тобі в подарунок щось дуже цінне!

- Гм... а, що ж це таке може бути?

- Мені говорили, що ти між малими гульвіса­ми в Ораторії маєш і взірцевих юнаків, що добре вчаться, гідно поводяться і з яких можуть вийти святі священики. Я думав послати тобі одного тако­го юнака з Мондоніо. Він називається Домінік Савіо. Слабкого він здоров'я, але голову дам, що нема в тебе такого, що міг би перевищити його в доброті.

- Та не переборщуй! Добре, беру тебе за слово. Я буду в жовтні в Кастельнуово з моїми хлопцями, бо там хочу відсвяткувати з ними свято Вервиці Пресвятої Богородиці. Приведи мені того Домініка з його батьком. Я тоді побачу чи твій «добротворець» такий «неперевершимий», як ти мені його описав.

2 жовтня 1854 р.

На подвір'ї перед хатою брата Дона Боско, Йосифа, відбувається перша зустріч між Святцем молоді та Домініком Савіо. Дон Боско був дуже вражений тією зустріччю і пізніше він опише її в найменших подробицях.

«Це було першого понеділка місяця жовтня. Вранці бачу, як до мене наближається хлопець зі своїм батьком. Хочуть зі мною говорити. Настрій у малого веселий, обличчя усміхнене... зразу притягнув на себе всю мою увагу.

- Хто ти? - запитав я його.

- Я - Домінік Савіо, про мене вам говорив мій учитель з Мондоніо, саме звідти ми йдемо, отче Кульєро.

Тоді ми почали говорити про те, як він вчиться, як ­живе його родина, як він проводить своє життя. І зразу зародилось між нами велике довір'я. Я в ньому впізнав душу, всеціло посвячену Богові, і мене дуже вразило, як-то ласка Божа може діяти вже в таких молодих юнаках. Після довшої розмови, перш, ніж по­кликати батька, Домінік сказав мені буквально такі слова: «Отже, як ви вважаєте? Візьмете мене зі собою до вашої Ораторії, в місто Турин ?».

- Мені здається, ти схожий на добру тканину.

- І що з неї можна пошити?

- Гарний одяг для Господа Бога.

- То вже нехай я буду полотном, а Ви будьте крав­цем. Тому візьміть мене з собою і пошийте гарний одяг для Бога.

- Я боюся, що здоров'я твоє заслабке, щоб витримати всю програму навчання.

- Ви тим не журіться: Бог благословив мене досі здоров'ям та Своєю ласкою, і думаю, що Він і далі мене благословлятиме.

- А коли закінчиш латинську, що думаєш робити?

- Якщо я удостоюся в Бога великої ласки, то дуже бажаю стати священиком.

- Добре. Тепер хочу бачити, чи ти здібний до науки, чи ні. Візьми цю книжечку (була це «Като­лицькі Читання»), і ще сьогодні вивчи ось цю сторінку напам'ять, а завтра прийдеш і перевіримо, яка в тебе пам'ять!

Після цих слів, я сказав йому піти бавитися з іншими хлопцями, а сам почав розмовляти з його батьком. Через вісім хвилин Домінік, усмі­хаючись, підходить до мене й каже: «Отче, якщо хочете, я тепер можу вам показати, що я вивчив».

Взяв я книжечку і переконався, що хлопчина, не тільки вивчив напам'ять відповідну сторінку, а ще й добре зрозумів, про що була мова.

- Чудово! - сказав я. - Тому, що ти поспішив вивчити завдання, я поспішу з моєю відповіддю. Так, я візьму тебе до Турина і вже відте­пер зараховую до моїх учнів. Починай від цієї хвилини просити Бога, щоб Він поміг тобі й мені ви­конати якнайкраще Його святу волю!

Малий Домінік, не знаючи, як висловити свою радість та вдоволення, взяв мене за руку і кількаразово, з пошаною, цілував її. Потім сказав: «Сподіваюсь поводитись так, щоб ви ні­коли не шкодували, що прийняли мене до себе».

Пригадуючи слова отця Кульєро, Дон Боско переконався, що тут не йдеться про жодне перебільшення. Цей хло­пець справді може стати «гарним одягом для Все­вишнього».

ТОРГОВЕЛЬНА ВИВІСКА

29 жовтня 1854 р. Домінік Савіо поклав у свою валізочку кілька книжок та трохи білизни, а мама приготувала йому деякі харчі на дорогу. Відтак, попрощавшись з мамою, братами та сестра­ми й з багатьма іншими, Домінік разом з бать­ком подалися до Турину. Це вперше покидав він рідний дім, тому важко було йому на душі, але гадав, що в Ора­торії буде добре й весело. Найбільше терпіла та хвилювалась мама Бріґітта. Це ж найкращий її син від'їжджає. Вона знає, що здоров'я його слабке. Як і кожна мама, думає, що велике місто - це наче величезна гуркітлива машина, в якій її синочок на­певно загубиться. З воріт своєї хати, заплакана, дивиться вона за своїм улюбленим, малим переселенцем, поки той не зникає.

Турин, столиця малого королівства П'ємонту, вітає Домініка переспівом дзвіночків, барвистими крамничними вивісками, кри­ком та музикою шарлатанів.

Прибули батько і син до Ораторії Дона Боско, до «Вальдокко», минувши похмуре «рон­до», де вішали засуджених на смерть. Перейшовши просторим подвір'ям, на якому бавилися, кричали, бігали сила-силенна юнаків, вузькими сходами вийшли на перший поверх, а тоді, застукавши в двері кімнати Дона Боско, увійшли до неї.

Домінікові впали в очі скромність та охайність в кімнаті: шафа з книжками, вкритий численними ли­стами та іншими різними паперами стіл; на одній зі стін висів великий напис латинською мовою: «Da mihi animas cetera tole » («душі мені дай, решту забирай»).

Коли батько від'їхав, Домінік, намагаючись по­бороти тугу й смуток за рідними, сказав до Дона Боско: «Це уперше я далеко від родини... Але... ось вже мені легше... бо ви тут, і мені допоможете... ».

Відтак насмілився він запитати, що означає той дивний напис латинською. Дон Боско пояснив йому, що напис говорить: «Душі мені дай, решту забирай». Це було гасло, за яким Дон Боско хотів жити тут на землі. Він, глибокодумний та бистрого розуму, добрий письменник, відмінний проповідник зрікся всього, щоби ширити серед молоді католицьку релігію. Раніше, до того як був рукоположений в священики, сказав він Господеві: «Не жадаю я слави, грошей чи вигідного життя... Дай це іншим. Поможи мені «завоювати» для Тебе душі». І отой на­пис, що висів на стіні, це була угода, яку він встановив зі своїм спільником - Богом.

Домінік, зрозумівши ті слова, на мить заду­мався, відтак сказав собі тихим голосом: «Ро­зумію... Тут «торгуються» здебільшого душею, а не грішми. Сподіваюсь кинути в обіг мою душу».

ЩОДЕННЕ ЖИТТЯ

Домінік, вийшовши на подвір'я, своєю посмішкою, ввічливістю та добротою зразу приманив до себе кількох хлопців. На подвір'ї грались 115 хлопців, що на звук дзвінка мовчки пішли кожний до свого класу на лекції. Один з чемніших хлопців повів Домініка по Ораторії. Найкращою була церковця, куди вони ввійшли. Тут побачив Домінік вівтар з кивотом, перед яким горіла вічна лампада. Там перебував Ісус, як і у Мондоніо, але тепер Він буде ближче, майже під тим самим дахом що й Домінік. Не раз вони по­бачаться, бо відтепер будуть простувати разом впе­ред крок у крок. Справа - заквітчаний вівтар на честь Пресвятої Богородиці. Тепер, коли мама Брігітта далеко, Пречиста Діва буде йому за маму.

Коло церкви - простора зала з довги­ми столами для навчання. На них лежать книжки. Тут учні вив­чають лекції. Ще трохи і він займе своє місце серед них.

Поблизу - невеличкі верстати, де юнаки вчаться на кравців, шевців, столярів і як оправляти книги.

На подвір’ї, під муром, стояла велика помпа для води. Це був «бар» Ораторії, в якому спраглі, спітнілі хлопці, що гралися, могли освіжи­тись холодною водою. Трохи далі - кухня, а коло неї малий город. Біля казанів та горщиків поралась вже старша жінка, її голова була перев'язана великою хустиною.

- Хто вона? - запитав Домінік.

- Мати Дона Боско. Ми всі кличемо її «Мама Маргарита». Вона ночами ремонтує нам одяг, а вдень варить їсти для нас.

Та, тихої вдачі жінка, покинула свою спокійну ха­тинку коло Кастельнуово, щоб піти за своїм сином до Турина й бути мамою для його безчисленних юнаків. Вона невдовзі познайомиться з Домініком і в ньому вбачатиме свого тринадцятилітнього Івасика.

Ідучи далі, побачили вони в малій кімнаті ще одного священика при столі, на якому виднів закри­тий реєстр.

- А це хто? - запитав свого супутника Домінік.

- Це отець Алязонатті, який прийшов недавно. Він допомагає Донові Боско в його праці. Його звуть «префектом».

- А де школа?

- Ті, хто хочуть вивчити ремесло, йдуть до верстатів. Хто ж хоче вчитися, ходить до міста, до професора Бондзаніно. Ти вчитимешся якогось ремесла, чи бу­деш ходити до школи?

- Та я хочу ходити до школи.

Так розпочав Домінік своє життя в Ораторії. Спочатку змушений був багато вчитися, щоб наздогнати програму третього класу, і могти пе­рейти до четвертого.

Неважко бути деколи добрим. Легко можна стати героєм в незвичайних обставинах, коли на нас всі дивляться. Але бути добрим щодня, коли ніхто нас не помічає, не хвалить, коли життя стає до нудьги звичайним, рутинним, а єдиним зацікавленням є школа та вивчення лекцій... тоді бути добрим стає справді важкою справою! І саме в таких простих буднях Домінік Савіо показав себе справжнім героєм.

Дон Боско, що спостерігав за ним на подвір'ї, в школі, в їдальні, пише про нього: «З першого дня, коли Домінік прийшов до Ораторії, він так точ­но виконував свої обов’язки, що було б важко перевершити його у цьому. Хлопець учився із запалом, добре вивчав катехизм і намагався правильно його розуміти. Приятелював з найкращими, найретельнішими та найбільш зразковими юнаками».

Здавалося б, що Дон Боско, пишучи про Домініка, міг удатись до перебільшень, але всі Домінікові товариші, які жили з ним день-у-день, також говорили та писали, що він дивував їх своєю точністю в щоденних обов'язках.