У 1848-ому році відбуваються великі події. Королівство П'ємонту оголошує війну Австрії, до складу територій якої входила велика частина Північної Італії. Це вперше вся Італія бореться за свою незалежність (в той час Італія ділилась на кілька «держав»). Всюди юнаки граються у «війну», та, на справжньому фронті, йдуть перші бої з першими перемогами в користь Італії. Відтак... поразки! Війна проти Австрії не увінчалась успіхом для Італії, король був змушений капітулювати та піти на вигнання. Люди, однак, продовжують працювати, щоб після невдалої війни відбудувати та підняти з руїн свій край.
Восени, того самого року, Домінік починає ходити до школи. Простує він до маленької сільської школи з торбиною зі звичайного полотна, в якій лежать дві книжки та зошити. Школа складається лише з двох класів, в яких вчить єдиний учитель - о. Іван. Однокласники Домініка, як і він, сільські хлопці, що більше привикли орудувати лопатою та мотикою, ніж читати й писати, тому вони дуже неспокійні в лавках і їм важко бути уважними.
Тими днями на пагорбах закінчувався період виноградного збору: діжки й кошики, наповнені достиглими гронами винограду, находять шлях до вогких пивниць. Відтак тумани починають лягати на долини та пагорби, сніг покриває все своїм білим одягом, але Домінік продовжує ходити до школи та вчитися.
Нам, очевидно, приємно було б дізнатись про надзвичайні події в житті Домініка. Але його життя було просте, без видумок. Воно складалося зі звичайних подій, проходило у виконуванні щоденних обов'язків, полягало в тому, щоб постійно добре готуватись до лекцій.
Отець Іван, згадуючи по кільканадцятьох роках перший шкільний рік Домініка, писав: «Також і він, коли прийшов час, почав ходити до школи і тому, що був розумний і пильно виконував свої обов’язки, відзначався в науці найкращими оцінками. Він був змушений силою обставин мати за друзів та однокласників ледарів, але я ніколи не бачив, щоби він з ними сварився! А коли доходило до якоїсь суперечки, він з терпеливістю зносив образи від товаришів, аби потім відступити набік. Не пам'ятаю, щоб він колись брав участь в небезпечних забавах чи пустував у класі. Деякі намовляли його робити шкоду стареньким, красти чужі овочі, наносити шкоду на полях, але він з рішучістю картав своїх друзів за такі вчинки й наміри, та ніколи не чинив того, до чого його намовляли нечесні однокласники».
Прочитаймо вдруге ті рядки: «Юнаки - ледарі..., небезпечні місця для гри..., пустувати в школі..., насміхатись зі старших..., красти овочі..., наносити шкоду... ». Це, практично, щоденні й вічні «подвиги» учнів-ледарів в цьому світі.
А що скажемо про Домініка Савіо? Він «не брав участі»! Це лише три звичайнісінькі слова, але для їх сповнення треба справді великого героїзму. Це був великий подвиг для Домініка під час першого шкільного року. Йому, як і всім юнакам на світі, доводиться зустрітись уперше з лихими товаришами. Та на відміну від них, він спроможний завжди «з терпеливістю зносити образи», «картати за такі лихі наміри», «не брати участі в поганих ділах». Одним словом, він ніколи не піддавався, а завжди виходив переможцем в боротьбі проти зла та лиходійства.
Пройде не один рік... і були такі, котрі спочатку ставали переможцями, як і Домінік, але пізніше їх долала злоба і вони служать їй, а не добру. Домінік і надалі перемагатиме ворожі сили пекла. Тому нині ми вшановуємо його як Святого, бо він завжди вмів виходити переможцем в боротьбі проти зла !
Але о. Іван забув нам записати з тих часів таку подію. У школах, зазвичай, для утримання дисципліни треба було багато разів користуватись «доброю різкою». Це не було дивним, такі були звичаї в школі. Одного дня, два учні посварились між собою і почали погано поводитись у класі. Отець Дзукка зганив покарав їх. Коли вони почали плакати, Домінік і собі почав плакати. Товариші спитали Домініка: «Чому ж ти, Домініку, плачеш?»
Домінік відповів: «Я радше волів би, щоб Отець мене покарав, замість вас».
