В Ораторії Домінік з радістю поспішив до своїх товаришів, і чимскоріш хотів побачитися з о. Боско. Зустрівши отця, передав привіт від батьків та розповів про свої пригоди на канікулах. Дон Боско був дуже задоволений, що знову бачиться зі своїм найулюбленішим учнем та, подивившись на його обличчя, відчув якийсь неспокій.
- Домініку, - запитав він хлопця, - ти що, не відпочивав під час ферій?
- Відпочивав, отче. А чому Ви мене таке питаєте?
- В тебе таке бліде обличчя... коли ти від'їжджав воно було рум'яніше, ніж тепер. Що сталося?
- Може це через довгу подорож, - відповів Домінік усміхнувшись.
Але це не була втома після подорожі. Запалі, надто блискучі очі, бліде худе обличчя зраджували про підірване здоров'я. Якщо вже родинне середовище та сільське повітря не допомогли, значить, треба буде пильнувати його. Дон Боско постановив помагати хлопцеві, скільки буде його сил. Першим кроком був такий: «Цього року не ходитимеш до школи в місті: зимою сніг та вогкість зашкодять тобі. Отець Франчезія буде тебе вчити тут, в хаті. Вранці спатимеш довше, і удень мусиш відпочивати обов'язково. Вже відтепер тобі кажу, не вчися забагато, бо здоров'я - великий дар Божий і не треба його нищити».
Домінік послухав отця, завжди це робив. Відпочивав він більше і надто не вчився. Але, наче передбачав, що з ним мало щось неприємне статись, бо сказав до Дона Боско: «Мені треба спішитись, щоб ніч не застала мене в дорозі».
Один з його приятелів, мило вражений його точністю у виконанні всіх обов'язків, запитав його: «Якщо зробиш усе цього року, що будеш робити наступного?»
Домінік відповів: «Не журися тим. Цього року хочу робити те, що можу. Наступного року, якщо не стане мене в живих, скажу тобі, що робитиму».
А до Дона Боско говорив так: «Хочу всеціло віддатись Богові. Відчуваю потребу стати святим, і, якщо таким не стану, нічого не осягну в житті. Поможіть мені стати святим, і то швидко!»
