ПРОЩАННЯ З ЗЕМЛЕЮ
Домінік приїхав до Мондоніо ввечері. Мама довго тримала його в своїх обіймах, а радості братів та сестер не було кінця. Перші дні вдома наповнили Домініка надією, що він таки зможе видужати, бо перестав кашляти та їв з апетитом. Здавалося, що березень поверне весну і слабкому його тілу. Але така надія не довго тривала, бо 4 березня, ввечері, він несподівано заслаб, вернувся сильний кашель, що примусив його лежати в постелі. Викликали лікаря, що заявив, що в Домініка - запалення легенів!
Що робити? Лікар зробив те, що звичайно всі лікарі в тих часах робили у такому випадку - пустив кров з надією знизити гарячку. Таке лікування сьогодні вважається безглуздям, від цього людина може померти. Лікар Кафассо витягнув хірургічного ножа, взяв бліду Домінікову руку і сказав; «Відверни голову і... не бійся!»
Домінік усміхнувся: «Це така дрібниця – маленький поріз - в порівнянні з великими цвяхами, якими прибили до хреста руки й ноги Спасителя. Не бійтеся ви, пане докторе!» І дивився він, як лискуче лезо протинало йому жилу і як поволі з неї спливала гаряча кров.
Лікар приходив через кілька днів, щоб повторювати цю процедуру. Гарячка знизилась, він надіявся, що стан Домініка покращується. Проте, навпаки, надходило ослаблення.
- Тату, - сказав Домінік батькові, коли лікаря не було, - треба, щоб ми порадились з Небесним Лікарем. Хочу висповідатися та запричащатися.
Карло Савіо, який зрадів словам лікаря, тепер зажурився. Та, щоб вдоволити прохання сина, пішов по священика. Домінік хотів, щоб йому уділили Святе Причастя, наче це для нього останній раз, що він приймає до серця Євхаристійного Ісуса. Отець парох довго затримався з Домініком.
Дон Боско знав від батька Домініка та від його пароха, як юнак провів останні свої хвилини. Писатиме: «Він був свідомий того, що це востаннє він причащається. При цьому пригадав собі свої обіцянки, що зробив, коли уперше причащався і постійно повторював: «Так, Ісусе й Маріє, ви тепер і повсякчас будете моїми приятелями. Кажу ще раз: скоріш помру, ніж згрішу!»
По Святім Причасті, закінчивши подяку, він дуже спокійно сказав: «Тепер я задоволений. Правда, дорога до вічності довга, але в товаристві Ісуса стане вона дуже короткою і нема чого мені боятися».
Лікар ще раз прийшов і знову випустив із Домінікової жили кров. Таке він повторив аж десять разів! По десятому разі він самовпевнено сказав: «Тепер все буде доладу. Подолано недугу».
Домінік, однак, вже цілком без сили, з усмішкою сказав: «Не хвороба подолана, але світ. Тепер мушу вважати, як стати перед Богом».
Коли лікар відійшов, Домінік, відчуваючи, що смерть на порозі, попросив Тайну Єлеопомазання. Батько й мати здивовано переглянулись. Що мали вони робити? Лікар заявив, що все гаразд, а Домінік просить Єлеопомазання. Батько, рад-не-рад, пішов до отця пароха. Раніше ніж почати святий обряд, Домінік голосно проказав таку молитву: «Господи, прости мені мої гріхи. Я тебе люблю і хочу любити навіки віків. Ця Тайна, що ти в твоїм безмежнім милосерді дозволяєш мені прийняти, хай зітре з моєї душі гріхи, що я в минулому поповнив слухом, зором, словом та ділом, моя душа й тіло хай будуть освячені заслугами твоїх страстей. Амінь».
Потім він чітким голосом відповідав на молитви священика.
При кінці обряду одержав він Папське благословення з повним відпустом, відтак, збираючи всі свої сили, обернувся до стіни, на якій висіло Розп'яття й проказав слова, що в житті дуже часто повторяв: «Господи, жертвую я Тобі всю мою волю: ось сили і тіло моє, все Тобі даю, бо все Твоє, о Боже, і здаюсь на Твою волю святу».
Ввечері, 9 березня 1857 року, голос Домініка був слабим, але слова - веселими. Востаннє прийшов отець парох. Домінік прийняв його з лагідною усмішкою на устах і проказав з ним деякі молитви. Він був такий спокійний, що отець парох подумав собі: «Що ж ще можу підказати йому, щоб підготовили його до зустрічі з Богом? Здається, що він вже його бачить!» А коли Домінік зрозумів, що отець парох хотів відходити, прикликав його до себе й тихим голосом запитав:
- Отче, залишіть мені ще якусь думку.
- І що ж ти хотів би?
- Якусь потішаючу думку.
- Пригадай собі та роздумуй над Ісусовими терпіннями.
- Ісусові терпіння... Хай завжди будуть в моїй пам'яті... в моєму серці... Ісусе, Маріє й Йосифе, будьте зі мною в останній моїй хвилині... Ісусе, Маріє й Йосифе хай у вашій присутності лине моя душа до неба».
Він був цілком знесилений, бо як тільки промовив ті слова, відразу задрімав. Отець парох відійшов з обіцянкою вернутися пізніше. Сон тривав, однак, лише кілька хвилин. Домінік пробудився з якимось неспокоєм, поглянув навколо себе і прошепотів: «Тату, ось... ».
- Я тут. Чого тобі треба, сину?
- Тату, дорогий, ось час... Візьміть мій молитовник та читайте вголос молитви з приводу смерті...
Мати на ті слова голосно заридала й вийшла з кімнати, а батько з невимовним болем в серці розгорнув молитовник і почав читати молитви при постелі умираючого. Останні рядки отак звучали: «Вкінці, коли ж моя душа стане перед Тобою, Господи, не відкинь її від себе, а прийми її у Твоєму великому милосерді, щоб я навіки оспівував Твою славу».
Домінік з великим зусиллям звернувся до батька й прошепотів: «Тату, так я цього хочу... навіки оспівуватиму Божу славу».
Обличчя в нього стало поважне й він замислився, наче б роздумував над чимось дуже важливим. Потім, так якби пробудився, чітко й весело сказав: «Прощай, тату! Отець парох казав... але вже не пам'ятаю... Ох, яку гарну річ бачу!»
Був пізній вечір, 9 березня 1857 року, коли Домінік народився вдруге – для небесного життя.
