Домінік захопився історією Дона Боско: він сам, як і отець, походив з селянської родини; родом з пагорбів Монферрато, був нужденним, але повний надії. Чи ж пощастить йому таке саме вчинити, як Дону Боско?
Говорив він собі: «Коли буду старшим, також вивчатиму богословіє, повернусь до Мондоніо, буду збирати дітей та вчитиму їх катехизму, розповідатиму про життя взірцевих людей і розважатиму їх».
Домінікові теж ввижається комірка та хатинка, як у Дона Боско... але нема нічого тут дивного, бо, звісно, юнаки мріють, мріють... Сини генералів у своїх снах верховодять полками своїх батьків; сини спортсменів «б’ють» рекорди батьків у різних змаганнях; внуки славних співаків співають у своїх мріях на сценах славетних театрів і, звичайно, мають «ангельський» голос. Але при перших труднощах, оті сновидіння розвіюються і мало хто з наших мрійників досягає своєї мети.
Хто є серед тих, чиї мрії здійснюються? Тільки ті, в кого воля сильна, ті, які спроможні подолати перешкоди, ті, яким подобається працювати, дарма, що без поту не обходиться! Домінік не вдовольнявся мріями, бажаннями... Одразу взявся до праці над самим собою і на добро тим, що з ним проживали.
Дон Боско писав: «Між хлопцями, які живуть в одній спільноті, завжди є менш виховані від інших, невігласи, неуки або пригноблені через якесь терпіння, інтроверти, такі, що не дружать з товаришами. Таких Домінік шукав і з такими він приятелював, до них приступав, розвеселяв, грався з ними... Якщо хтось з них мав якусь неприємність, довірявся йому. Якщо хтось був хворий, найрадше хотів бачитись з Домініком, щоб той допомагав та ним піклувався». Для юнаків, якими займався і яким помагав, Домінік не жалів ні свого часу, ні зусиль.
Одного дня Домінік запросив якогось юнака йти з ним до церкви помолитись. Той відповів, що руки в нього заклякли від морозу і не міг він стояти на одному місці в церкві на молитві - потребував руху, щоб не мерзнути. Домінік стягнув свої рукавиці і подав тому бідоласі. Іншим разом він зробив таке саме зі своїм плащем тому, що бачив, як один приятель дрижав від холоду.
Старша жінка з великою хусткою на голові, яку Домінік бачив в кухні, й яку також і він тепер кликав з пошаною «мама Маргарита», сказала одного дня своєму синові: «Сину, в тебе багато добрих та чемних хлопців, але, вір мені, таких добрих, як Домінік Савіо більше не маєш жодного!»
