Дон Боско, пишучи життєпис Домініка, часто плакав та присвятив цілий розділ, щоб згадати та описати схильність малого хлопця до умертвління й покути.
Очі в того розумного й чутливого хлопця були дуже жвавими. Хотів він всього навчитись та все побачити. Але, ціною великого зусилля, дивився він тільки на те, на що хотів дивитися. А все інше - мов би для нього не існувало. Спочатку не обходилось без труднощів - інколи й голова боліла від надміру зусилля, та все-таки він зумів подолати цікавість своїх очей.
Багато юнаків сьогодні може не розуміє важливості такого умертвління. Дехто може назве таку покуту перебільшенням, чимось глупим і презирливо відкине таку поведінку. Але один визначний педагог написав: «Знаю, що світ сміється з умертвління очей; але знаю також, що хлопцям, які не практикували такого умертвління, важко бути невинними та чистими в думках».
Домінік знав це добре.
- Очі є вікнами душі, - говорив він. - А через вікно входить те, чому дозволяється ввійти. А ми через вікна можемо впустити ангела або чорта і таким чином дозволити одному або другому панувати в наших серцях.
Проходячи в місті повз шатра для розваг (цього року він вже знову ходив до школи вчителя Бондзаніно), хлопці дивились з великою цікавістю на клоунів і магів, що там вихвалялись вмінням робити фокуси та різні кумедні штуки. Висіли там і афіші, що приваблювали людей на видовища. Домінік, однак, ніколи не затримувався, щоб дивитись на них. Він ішов, наче доріжкою через поля свого села.
- Та подивись і ти! - казали йому товариші. - Нащо ж Бог дав тобі очі, коли не хочеш дивитись на такі гарні речі?!
- Я хочу, - відповідав Домінік, - щоб в мене були очі на те, щоб дивитись в очі нашій Небесній Неньці, коли піду до Неї до Неба.
Домінік і в розмовах вмів умертвлятись.
Мовчанка в школі, в церкві, в залі для науки - досить трудна для хлопців, які находять сто причин, щоб про щось говорити з товаришами. Коли ідеться про мовчанку, Домінік, - отак свідчать про нього його приятелі, - був прикладом, який важко було наслідувати. А коли говорив, і хтось його переривав, не відповідав, вмів мовчати та вислухати співбесідника. Коли його ображали, він не відповідав, а прощав і погідно усміхався до тих, що сміялись з нього. Легко говорити про ті речі, але важко їх виконувати.
Є люди, з поганим характером і для них все не так, як мало б бути: хліб несолений, молоко несмачне, вода холодна, черевики завузькі... усе на світі не під їхній смак!
Мир та спокій в якійсь громаді, чи спільноті з такими типами зразу щезають. Невдоволення таких людей поширюється швидко, як чума. Щойно вирішилось щось, а вони вже буркочуть, а за ними й другі. Домінік, натомість, був іншим.
Дон Боско писав: «Він ніколи не скаржився на літню спеку, - тоді не їхалось в гори чи на море, - ні на холод узимку,- в Ораторії була єдина піч. Чи в погоду, чи в негоду, він завжди був веселим. Він вдоволявся тим, що давали йому їсти.
Та не тільки це. Він з кількома членами Братства створив гурток, що жартівливо звався «гурток черствого хліба». По обіді чи вечері вони затримувались в їдальні і збирали кусники хліба, що інші лишали по столах чи кидали на землю. Той хліб вони їли під час наступної вечері чи обіду. Він радо брав те, що інші відкидали. Тим, хто з того дивувався, він говорив: «їжа - великий дар Божий. На світі є такі люди, що з голоду вмирають. Не можемо псувати дар Божий».
Він дуже радо служив товаришам у чому тільки міг. Навіть, чистив їм черевики, одіж... А найбільше помагав хворим. І немов, щоб виправдатись, казав: «Кожен робить те, що може. Я не спроможний робити великі речі. Робити вмію тільки речі дрібні. Сподіваюсь, що Господь у своїй доброті буде ними задоволений ».
Вкінці розділу Дон Боско пише про Домінікові умертвління: «Не говорю вже про багато інших подібних таких діл».
Ми, що виросли в цьому атомному столітті, можливо, не погоджуємось ні з Домініком Савіо, ні з Доном Боско. Читаючи про деякі умертвління малого юнака, відчуваємо якусь ніби відразу, нам здається, що з погляду «гігієни» вони не були виправдані. Коли б ми таке сказали Дону Боско, що б він нам на це відповів? Думаю, його слова були б такими: «Правда, в 1885 р. ми не знали, що існують мікроби, як це знаєте ви тепер; ми не знали, що недоїдки можуть бути шкідливими для здоров'я того, хто їх споживає. Наука відкривала це поволі. Якби ми про це знали, не робили би так тому, що здоров'я - це дар Божий і не можемо його псувати. Можемо сказати що кожен робить те, що може і про що знає».
Великі святі з минулого показували нам, як треба покутувати і як треба умертвлятися. Свята Катерина своїми руками торкалась струпів прокажених; святий Карло і святий Людвик померли від чуми, заражені людьми, до яких спішили на поміч; святий Франціск обнімав та цілував прокажених. Вони також не знали нічого про «гігієну», але показували нам власним прикладом, як треба любити ближнього та Бога понад усе... Чи ж нині не засмучує нас факт, що незважаючи на це, що в багатьох юнаків руки чистісінькі, що харчуються вони відповідною їжею, що живуть у здорових приміщеннях, зате душі в них цілком спустошені та забруднені гріхом, самолюбством і неморальністю?
Так, треба зберігати гігієну тіла, але чому відкидати покуту, отой великий лік для здоров'я душі, що віддаляє, не допускає гріха?
Пресвята Богородиця, з'являючись пастушкам у Фатімі, плакала й просила: «Чиніть покуту! Покуту!... Покуту!... »
Мої дорогі, намагайтесь рости здорові й міцні, живіть так, щоб ваше тіло гармонійно розвивалось. Наслідуйте Домініка Савіо в умертвліннях і покуті, щоб також і ваша душа росла в ласці та в любові Божій.
