ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ З ОРАТОРІЇ
Не можна було перечити рекомендаціям лікарів. Домінікові було шкода покидати науку, приятелів, Ораторію, а передусім, Дона Боско. Побожне життя для нього було наче життєдайне повітря і він усвідомлював, що вдома буде неможливо часто ходити на Службу Божу та приступати до Святого Причастя. Він благав Дона Боско не відпускати його з Ораторії. Дон Боско пізніше писатиме: «Я б затримав його в Ораторії за будь-яку ціну, бо любив його, як сина. Та порада лікарів була - відіслати додому. І я був змушений так вчинити».
Домінік від'їхав додому у вересні 1856 року.
Минуло кілька днів і на початку жовтня, як щороку, Дон Боско поїхав з групою хлопців до себе в село, щоб відсвяткувати празник Пречистої Діви Вервиці. Домінік знав про це і, коли впевнився, що Дон Боско приїхав, встав і сам туди подався. В дорозі зустрів свого товариша Кальєро, що також ішов туди. Одразу почав питати:
- Кальєро, Дон Боско вдома?
- Так, кілька хвилин тому я залишив його з нашими товаришами. А як ти, Домініку?
- Та не зле. Незабаром знову побачимось в Ораторії.
Під час тієї зустрічі Домінік випросив в Дона Боско дозвіл повернутися до Ораторії. Отець зрозумів із його скорботних слів та благальних очей, що він, перебуваючи вдома, завжди тужить за Ораторією. Він тернів і стан його здоров'я ставав через це ще гіршим.
- Зробімо отак, - сказав нарешті Дон Боско. - Тепер вернись додому і затримайся там ще на декілька тижнів. Коли почуватимешся краще - зможеш вернутися до Ораторії.
Не минуло багато часу коли Домінік, блідий, як крейда, але усміхнений, як завжди, вернувся до свого, за його словами, «дорогого гнізда».
Дон Боско не дозволяв йому вчитися регулярно. Деколи ходив він до школи, але все ж таки брався за книжку, щоб не скучати. Займався також дрібними роботами вдома, та найперше тим, що йому найбільше подобалося - допомагати товаришам.
З усмішкою на обличчі говорив: «Не буду я мати жодної заслуги перед Богом за цю мою працю, бо вона для мене - приємна розвага».
Якщо хтось вимагав від нього забагато або, коли зауважував, що хтось занадто турбується про своє здоров'я, казав: «Чи ж будемо жити вічно? Треба примиритись з тим, що наше тіло поступово нищиться і що колись повернеться в землю, з якої було воно взяте. Але тоді, дорогий друже, наша вільна й легка душа полетить в небесну славу і буде втішатись вічним здоров'ям в безмежному щасті».
Якось хтось з його товаришів не хотів за жодну ціну випити гірких ліків. Тоді Домінік звернувся до нього: «Треба пити, друже, навіть якщо ці ліки гірко смакують, тому що допоможуть тобі видужати. Знаєш, Бог велів уважати на здоров'я. Коли тобі важко, думай про винагороду, яку отримаєш від Господа в небі. Чи ти думаєш, що жовч з оцтом, що під хрестом подали Ісусові Розп'ятому, була менш гірка? Нумо, зроби ж цю жертву».
В лютому 1857 року зима була дуже суворою. Глибокий кашель стрясав Домініка, який щодня марнів. Дон Боско покликав його до себе: «Домініку, кашель в тебе дуже поганий і не припиняється. Нема ради, мусиш вернутися додому. Там тобі буде тепліше і зможеш добре відпочити аж до весни».
Домінік поглянув на отця благальними очима. Дон Боско продовжував говорити: «Я знаю, Домініку, що тобі важко нас покидати. Тобі буде дуже сумно. Але треба, щоб ти поїхав. Прийми це терпіння з любов'ю ».
Отець потім написав до батька юнака, а той, у свою чергу дав знати, що приїде по сина першого березня.
Ввечері останнього дня лютого, Домінік востаннє ввійшов до кабінету Дона Боско, хотів бо попрощатися з ним та попросити поради. Здавалось, хлопець не може розлучитись з ним.
- Мені не подобається, що ти їдеш додому такий незадоволений. Чому ж не хочеш побути з твоєю мамою, татом та іншими рідними? - запитав його Дон Боско.
- Не в тому річ, отче. Я хотів би вмерти в Ораторії.
- Не кажи цього. Ти зараз поїдеш додому, видужаєш і навесні знову до нас повернешся.
- Ні, отче, я їду, але не повернусь більше. Отче Іване, ми розмовляємо востаннє. Скажіть мені, прошу вас, що можу зробити ще для Бога?
- Принеси йому в жертву всі твої терпіння.
- І ще що?
- Принеси йому в жертву твоє життя.
Домінік замислився на хвильку, відтак:
- Чи можу мати впевненість, що всі мої гріхи прощені?
- Так. В імені самого Бога запевняю тебе в цьому.
- А можу бути певний, що піду до неба?
- Боже милосердя безмежне, тому запевняю тебе - увійдеш в Рай.
- Якщо б чорт приходив мене спокушати, як маю з ним давати собі раду?
Дон Боско показав Домінікові на таблицю, що висіла на стіні з написом, що він переклав хлопцеві три роки тому: «Душі мені дай, решту забирай!», і сказав:
- Скажеш йому, що ти продав вже свою душу Ісусові. Скажеш, що Він заплатив за неї своєю кров'ю, щоб визволити її та взяти до неба.
Домінік знову задумався, потім тихо запитав:
- Чи зможу з неба дивитись на моїх товаришів в Ораторії та на моїх батьків?
- Так, - запевнив його Дон Боско, намагаючись подолати своє зворушення. - 3 неба будеш бачити все, що діється в Ораторії, твоїх батьків, родину...
- І зможу прийти їх відвідати?
- Як буде воля Божа - так, прийдеш.
Ніч зійшла над Ораторією: завтра на Домініка чекає довга подвійна подорож - перша - з Ораторії до Мондоніо, відтак - з Мондоніо до неба.
