Проминули два роки. Всі товариші Домініка, покинувши олівець і зошити, взяли в руки лопати та мотики, щоб домагати батькам у полі. Домінік, натомість, був ще такий малий і одночасно виявляв таку мудрість та пильність в науці, що було б дійсно великою шкодою марнувати його талант у винограднику в селі. А вищих класів в школі Муріяльдо не було. Треба було йти до школи в Кастельнуово, що знаходилася на відстані, за місцевим поговором, «двох миль», тобто п'ятьох кілометрів від Муріяльдо. В тодішньому 1850-ому році ще не їздили автобуси.
Що ж робити? Отець Іван, парох, запропонував батькові й мамі Домініка таке: «Та залиште його у мене. Хай повторить один рік, а я, тим часом, навчу його дечого... і потім побачимо, чи зможемо найти якесь інше рішення».
Таким чином, повторив Домінік шкільний рік, хоч завжди був першим в класі. Потім повторив знову і другий клас, і, в результаті, знав все краще за своїх товаришів. Поряд з розумом, гартувалось також і тіло.
Йому вже десять років. Повторювати кілька разів той самий клас не можна було, але очевидним було, що не для нього праця в полі. «Що ж робити?», - запитали його і він дав таку відповідь: «Якби мені крила, я б щодня літав до Кастельнуово в школу... ».
Батько вирішив: буде його син ходити в школу до Кастельнуово, незважаючи на далеку дорогу!
Закинувши черевики на плече, Домінік почав ходити до «вищої школи». П'ять кілометрів перед обідом і п'ять по полудні, вертаючи. А мав він лише десять років! Не було тоді асфальтованих доріг, були звичайні, польові, биті. Восени падав дощ, зимою лежав сніг, шаленів вітер, а влітку пекло сонце... Ідучи дрібними кроками, Домінік повторював собі те, що чув у школі, бо через ті десять кілометрів та через різні шкільні завдання, у нього не було багато часу, щоб вчитися вдома.
Отець Олександр Алльора, учитель Домініка в Кастельнуово, писав про свого учня: «В науці він робив значний поступ вперед і займав серед учнів перше місце. Отримував добрі оцінки не лише через те, що в нього була добра пам'ять, але й через те, що мав велику любов до науки і чеснот».
Рільники, що працювали на полях, запитували себе: «Чий це хлопчина? Куди ж він отак сам іде щодня?»
- Це ж син Карла, коваля з Муріяльдо. Він до школи йде.
- До школи?! - охкав дехто зі старших хліборобів. - А не вистачає та, що в Муріяльдо? Ким же хоче він стати?
- Та кажуть, що він ніби-то хоче стати священиком.
Одного дня йшов тією самою дорогою якийсь чоловік з Муріяльдо. Стрінув він Домініка і запитав його:
- Ти не боїшся іти сам через ті ліски і поля? І що було б з тобою, якби ти, не дай Боже, натрапив на якогось розбишаку чи лиходія?
- Я ніколи не є сам, - відповів Домінік. - У мене збоку завжди мій Ангел Хоронитель.
Сторонній рільник став, наче ошелешений і додав:
- А не виснажує тебе ота довга дорога? Деколи так спекотно.
- Ні! Я ніколи не втомлений, бо працюю для такого Пана, що добре платить.
- Ти працюєш? А чи міг би я знати для кого?
- Для самого Бога, що винагороджує навіть за горня води, яке, з любові до Нього,
подаси спраглому.
