ОТЕЦЬ ДЖОВАННІ БОСКО

Перебуваючи в Ораторії, Домінік пізнавав о. Джованні Бос­ко, його життя і те, яке провади­лось в Ораторії.

Дон Боско, а з італійської «дон» означає отець, народився недалеко Кастельнуово, в при­сілку Беккі. Домінік вже знав про ті місцевості і бачив їх. Коли отцеві було дев'ять літ, мав він над­природне сновидіння, що позначило йому шлях в житті. Він сам розповідав про нього так:

- Коли мені було дев'ять років, мав я дивне сно­видіння, яке я пригадую собі в найменших подроби­цях. Мені здавалося, що знаходжусь коло моєї ха­тинки, але подвір'я набагато більше, ніж те, що в нас. Там сила-силенна юнаків граються, а між ними й такі, що злословлять. Чуючи це, кидаюсь одразу на хлопців та починаю бити їх, щоб перестали клясти. З'являється нараз якийсь поважний, гарно вбраний шляхетний чоловік. Обличчя його таке світле - аж важко на нього дивитись. Кличе той чоловік мене по імені: «Джованні, не побоями, а лагідністю й милістю добудеш собі тих твоїх при­ятелів. А тепер починай говорити їм про відразу до гріха та про цінність невинності». Я, настрашений та присоромлений, кажу, що я є тільки бідним хлопчиною, невігласом. Проте не встиг я догово­рити, як хлопці перестали битися та кричати, а зібра­лись навколо того чоловіка. Сам не розуміючи, що говорю, запитую: «Хто ж Ви, що наказуєте мені здійснити речі для моїх сил непомірні?». - «Я - Син Тієї, до якої твоя мати вчила тебе мо­литись тричі удень. А ім'я моє запитай у моєї матері.».Тієї ж миті бачу я коло того Пана одну Пані, зодягнену, мов королева, в мантію сяючу, як сонце. Зауваживши, що я розгублений, кличе мене до себе, бере за руку і каже: Дивись!». Тоді глянув я й бачу, що всі хлопці повтіка­ли, а на їхньому місці тепер - хижі звірі, що з'явились невідомо звідки. «Ось поле, де ти маєш працювати. Будь смиренним, відважним та міцним і те, що станеться з тими звірятами, чинитимеш і з моїми синами» - сказала мені ота Пані. Дивлюсь знову і бачу - на місці хижих звірів навколо ве­личного Пана та Пані скачуть та біліють безліч ягнят, неначе радіють цій близькості та дякують їм. Тоді я, а все те уві сні, починаю плакати і благаю Паню, щоб говорила ясно, бо не розумію, що те все означає. Ось кладе Вона свою руку мені на голову й мовить: «У свій час ти все зрозумієш». Як тільки Вона сказала ці слова, я пробудився від якогось звуку і сновидіння закінчилось.

Я був дуже здивований. Здавалось, що руки в мене болять від ударів, що ними я почастував хлопців, які злословили, і обличчя моє горіло від їх же по­боїв. Коли ж я розповів про свій сон усім під час сніданку, мої брати Антін і Йосиф щиросердечно засміялись.

- З тебе буде вівчар! - пожартував Йосиф.

- Або ватажок розбишак! - додав і своє Антін.

Мама Маргарита уважно вислухала оповідання сина та поважно сказала: «Може, з тебе буде священик».

Але бабуся, стукнувши палицею по підлозі, про­бурмотіла нетерпеливо: «Це тільки сон, а в сни не треба вірити. Тепер - усі їсти! »

Незважаючи на бабусині слова, Джованні Боско часто роздумував над тим сновидінням і, здавалось йому, що мама мала таки рацію: він буде священи­ком, щоб робити для молоді добро.

Думка ця стала для хлопця маяком, він не чекав зрілості, щоб чинити добро для молоді, а одразу взявся до діла. Від клоунів навчився різних фокусів та показував їх перед своїми малими при­ятелями,а між забавами проводив молитви, або пере­казував проповідь з попередньої неділі.

Найважчим тоді для Джованні було запи­сатися до якоїсь школи. Його старший брат Антін, що був для всіх за батька, що помер, коли Джованні було два роки, був проти його навчання, бо вважав, що Джованні теж мав працювати на полі, так як він. Мама якось це владнала і хлопчина, незважаючи на глум та ремствування Антіна, долав щодня пішки одинадцять-дванадцять кілометрів до школи. Коли йому було двадцять літ, вижебрав у рідних помочі, щоб придбати відповідні книжки та вступив до Се­мінарії, де серйозно навчався протягом шести років.

5 червня 1841 року Іван був висвячений на священи­ка. Він став отцем - Доном Боско!

Що ж тепер йому робити? Йому пропонують посаду капелана та учителя дітей шляхетних родин за добру платню. Проте Іван не погоджується з такою вигідною пропозицією, а оселяється в Турині, з наміром поглибити свої богословські студії. Тут зустрічає дуже багато юнаків, які вештаються на вулицях та площах. Во­ни всі прибувають сюди з віддалених околиць Турина в пошуках праці, якої тут не бракує. Дон Боско спостерігає за хлопцями, які працюють на будовах, за верстатами, на вулицях, наймаються на будь-яку працю. Тут і там грають в азартні ігри на гроші, на обличчях - рішучість, як в тих, що вирішили прокласти собі шлях в житті будь-якою ціною.

Одного дня покликали Дона Боско до в'язниці, де він побачив за ґратами кільканадцятьох ще молодих в'язнів, мимоволі напросились сльози... Вийшовши звідти, постановив будь-що посвятити все своє життя молоді: «Віддам усе своє життя юнакам в Турині. Ще не знаю як, але щось мушу вчинити. Ті хлопці потребують виховання, житла, здорових забав та розваг. А також і церкви, де б стрінутись з Богом. Господи, я готовий. Скажи мені де і як почати моє спасенне для них діло».

8 грудня 1841 року, в празник Непорочного Зачаття, Дон Боско готується відправити Службу Божу, коли до захристії заходить хло­пець, що працює з мулярами. Паламар гадає, що це злодій, і кидається на нього з мітлою. Дон Боско втихомирює його, кажучи, що хлопець - його при­ятель. Юнак, якого звали Бартоломео Гареллі, вислухав Службу Божу, а після того починає вчитися релігії.

Бартоломео наступної неділі знову вертається до церкви, цього разу - зі своїми товаришами. Щонеділі хлопців приходить все більше. Через це Дон Боско тривалий час шукає приміщення, де б юнаки могли проводити дозвілля та молитися, доки не знаходить остаточного притулку у вбогій хатині та комірці. Звідси бере почин його велике діло: будівництво та організація шкіл, майстерень, церков...

А юнаків все більшає...