ГРОШІ НА ДОРОГУ
Перше березня 1857 року - неділя. Того ранку закінчувались «Вправи Доброї Смерті», для Домініка - останні. Він висповідався та запричащався.
- Треба, щоб я зробив їх добре, - казав він до отця, - бо думаю, що для мене ті «Вправи» будуть таки останніми.
Потім приготував речі, які мав брати додому, упорядкував валізочку. Тоді пішов попрощатись зі своїми товаришами. Одному він був винен десять центів – віддав, кажучи: «Не хочу стати перед Богом з боргами».
Але найзворушливіше прощання було з приятелями з «Братства Непорочної Діви». Пригадав він їм завдання, які вони взяли на себе в день заснування, про Ґавіо, про Массаля.
Батько приїхав підводою. Домінік підійшов до Дона Боско, щоб востаннє поцілувати йому руку. З усмішкою сказав: «Ви, отче, хочете, щоб я їхав, а я, якби залишився, то лише на кілька днів, але хай вже діється воля Божа. Моліться, щоб я праведно помер. До побачення в небі!»
Вже виїхали з Ораторії, коли Домінік пригадав собі щось важливе. Підбіг до Дона Боско і сказав:
- Дайте щось на пам'ятку!
- Дуже радо! Кажи що хочеш. Тобі треба грошей на дорогу?
- Так... гроші на дорогу до вічності. Ви казали, що одержали від Папи повні відпусти на хвилю смерті. Включіть і мене між тими, що можуть одержати повний відпуст.
- Звичайно, Домініку, дуже радо! Як тільки від'їдеш, запишу я твоє ім'я на листку, що папа мені дав.
- Дуже вам дякую.
І від'їхав. На повороті дороги він ще раз попрощався зі своєю Ораторією та приятелями. Дон Боско дивився услід за бричкою з великим смутком та болем: від'їжджав його найкращий учень, праведник, якого Пречиста Діва на три роки привела до Ораторії.
