ВІН ПОВЕРНУВСЯ
Коли Домінік був вдома, його парох написав про нього Дону Боско. Товариші Домініка теж чекали новин від нього і очікували добру звістку про його швидке одужання. Аж ось приходить лист від батька Домініка з датою 10 березня:
«Всечесніший Отче!
З плачем повідомляю вас, що мій дорогий син, Домінік, ваш учень, упокоївся в Бозі учора, дев’ятого березня, ввечері, прийнявши Святі Тайни та отримавши папське благословення... ».
Це була одна з найприкріших звісток, яку доводилось отримати Дону Боско в житті.
В Ораторії запанував смуток та немало хлопців почали плакати. Помер приятель, відійшов той, який вмів проганяти смуток з душі будь-кого, той, який всім помагав...
Останній його вчитель отець Пікко, дуже зворушився цією звісткою і в школі, де Домінік був зразком для всіх, згадав про нього такими словами:
«Що буду пам'ятати про нього?... Він завжди заслуговував собі визнання своєю поведінкою, спокоєм, пильністю та точністю виконання моїх вказівок. Ви були свідками його життя. Чи ж бачив хтось з вас, щоб він, хоч іноді, занедбував свої обов'язки? Мені здається, що ще бачу його, як входить до класу покірний, як ніхто інший, і з таким ангельським обличчям! А який запал в молитві, в його погляді, зверненому до неба, до того неба, що так скоро мало стати для нього домом... беріть його за приклад, наслідуйте його чесноти, привчайте ваші душі, щоб були чисті й ясні перед Богом, щоб на Його поклик ви могли відповісти з радістю й усміхом, так як це зробив ваш товариш Домінік... ».
Також і Дон Боско згадав про нього того вечора перед усіма хлопцями Ораторії. Він ледь зумів подолати своє зворушення. Напружена тиша в Ораторії вказувала на той великий смуток, що панував в душі кожного зі спільноти. Але згодом, Дон Боско зміг сказати, що Домінік Савіо таки вернувся.
Його батько Карло, що час-від-часу приходив до Ораторії, наче на прощу до того місця, де його син прожив найкращі роки свого життя, несміливо розповів Дону Боско дивну подію.
Минув місяць, відколи Домінік помер. Він, сповнений болю, не міг спокійно заснути. Раптом йому здалось, що стеля в кімнаті розступилась і звідти прорвалось яскраве світло. В тім сяйві поволі вирисувалась та з'явилась постать Домініка з усміхненим, радісним обличчям. Батько не знав що робити, тому зміг лише прошепотіти: «Домініку, Домініку... це ти? Як тобі? Де ти? Ти вже в раю?»
- Так, тату, я справді в небі.
- Ох, Домініку! Якщо Господь зволив тобі втішатись такою ласкою, заступись перед Ним за твоїх братів і сестер, щоб і вони колись могли прийти там до тебе... Молись також за мене й за маму, щоб ми могли спастися усі, щоб знову нам з'єднатись в небі.
Домінік усміхнувся, як завжди, спокійно і мило, та відповів: «Так, тату, так. Я буду молитися». Світло зникло й кімната знову стала темною. Домінік повернувся і до Ораторії. Його товариші відчували, що його доброта і надалі з ними. Щодня вони розповідали Дону Боско про всі ті ласки, які отримали за його посередництвом. Один хлопець, в якого боліли зуби, поручився Домінікові і зразу видужав. Інший, у великій гарячці, в присутності Дона Боско, просив помочі Домініка і гарячка враз пройшла. Чи ж Домінік, ще за життя, не був для всіх санітаром? І тепер, по його смерті, він продовжував ним бути. Багато його товаришів писали на своїх книжках та зошитах: «Домініку, поможи мені», наче він і далі був там, в лавці, зі своєю добротою та усмішкою.
