Влітку та восени того року було дуже сопекотно. Над Турином нависло парне жарке повітря, коли блискавкою рознеслась по всіх усюдах страшна чутка: в місті чума, холера! Це страшна зараза, що час від часу винищувала цілі села і міста. Можливо, її принесли вояки, що повернулись з війни в Криму. Король Віктор Емануїл II разом з усією родиною виїхав з міста одразу та замешкав далеко, в малому замку, у підгір'ї Альп. Чума лютувала в місті: щодня вмирали більше сотні мешканців. Ті, що не захворіли, замикались у своїх домах і не підтримували жодних контактів з тими, що назовні. Хворі лежали безпомічні, самотньо вмирали, всіма залишені.
Посадник закликає відважніших ходити по хатах, забирати хворих до шпиталів, допомагати та лікувати їх. Треба було ризикувати власним життям, щоб допомогти іншим. Дон Боско скликав п'ятсот своїх юнаків і сказав їм: «Посадник просить допомагати всім, хто потребує. Якщо хтось з вас відчуває силу йти зі мною, щоб допомогти хворим, я іменем Пречистої Діви Марії запевняю, що ніхто з вас не захворіє, якщо житиме в ласці Божій і носитиме на шиї її медалик».
Того дня зголосилось 48 юнаків, між ними і Домінік.
Праця не була легкою. Юнакам не вистарчало часу навіть пообідати - треба було ходити від хати до хати, шукати за хворими на дорогах, переносити їх на ношах до шпиталів або приготовляти до смерті безнадійних. Треба було дбати про душі і тіла. Минула спека і хвороба почала зникати, люди хворіли менше. Своїм звичним гамором в місті закипіло попереднє життя.
Одного вечора, йдучи вулицею Коттоленго, Домінік затримується біля будиночка, замислюється на хвильку, прямує до найближчих дверей та стукає.. З вікна виглядає власник .
- Вибачте, - говорить Домінік чемно, - тут хтось, здається, лежить хворий та потребує помочі.
- Та що ти! Нема тут ніякого немічного, - вдивляється в хлопця чоловік.
- Чи ви певні?
- Аякже!
- Ні, ви помиляєтесь. Дозвольте поглянути?
Власник дивується, адже впевнений, що в його сім'ї всі здорові, але той юнак так настоює...
- Ходімо, подивимось... Переконаєшся, що ти помилився, а не я...
Перевірили всі закутки - нема нікого!
- А чи нема тут часом якогось піддашшя?
- А й справді! Піддашшя! Чи не хвора часом Марія?
Входять на піддашшя, відкривають двері до бідненько вмебльованої кімнатки. В кутку, скулена, вмирає бідна жінка.
- Кваптеся! Біжіть по священика! - говорить Домінік, а сам починає помагати немічній.
- Марія! Хто ж би подумав? - повторював чоловік дорогою до священика. Та жінка працювала по родинах і квартирувала в кімнатці під дахом. Виходила рано-раненько, а верталася пізно ввечері. Про неї ніхто не думав, не згадував. Прийшов священик, уділив Єлеопомазання, тим часом як в дверях,з капелюхом в руках, стояв власник дому, повторюючи: «Бідна Марія... а як той юнак дізнався про неї?»
Прийшла зима й чума зникла. Юнаки Дона Боско, з яких жоден не захворів, знову розпочали науку, а з ними і Домінік.
